Примітка М. Горбового
Арештовано аґентом Едпінскім цей записник 28/Х.1933 і передержано на поліції до 23/IV. 1934. Нотую на доказ обставин, в яких живемо.
М. Нижанковський. Пам’яті сотника УСС Клима Ґутковського
До історії Гуцульської сотні
Коли до Ґоронди і Страбичсва восени 1914 р. зачали вертатись поранені, виснажені голодом і трудами, обдерті і здесятковані так звані двадцятки (деякі з них взагалі не вернулися, бо їх виловили зараз за фронтовою лінією московські війська), положення наше було безнадійне. Ми не тільки втратили свою Батьківщину, але перед нами, УСС-ами, була неясна будучність. Нічого доброго ми сподіватись не могли, бо в штабі корпусу, до якого ми були приділені, був знаний україножер-поляк полковник граф Лямезан, що від самого початку зовсім явно робив все можливе, щоб нас фізично і морально знищити. Це була його "затія", що ми ще у Стрию мусіли тисячі стрільців відіслати додому. Правда, сотник М. Галущинський, який репрезентував УСС при корпусі, робив усе можливе і старався підносити нас на дусі, але що ж міг зробити сотник, маючи проти себе такого Лямезапа — впливового старшину при корпусі.
Не мали ми ніяких вісток про фронт. Зауважили ми це і в австрійських старшин, які були у страсі й непевності. Ночами було чути гук московських гармат. Багатші мадярські родини втікали в глиб Мадярщини.
Ситуація офіційно признаних УСС була прикра, та ще гіршою була вона для наших гуцулів, які в числі 150 приїхали "на чорно" до Страбичева, не мавши вже змоги вертатися зі Стрия на Гуцульщину, бо там вже були московські війська. Бідні хлопці крутились від одної сотні до другої; не були вони ніде зареєстровані, фактично не мали права користуватися ніякою кухнею. Очевидно, що ніяка сотня не діставала для них приділу харчів. Мешкали вони з нами. Хтось пустив поголоску, що всіх незареестрованих корпус хоче приділити до мадярського полку. Гуцули попали таки в розпуку.
Одного дня стрінув я сотника Ґутковського. Він попросив мене прийти вечором до нього на кватиру із д-ром Чумаком, званим батьком, адвокатом з Тернополя, бо мав би нам щось важного сказати. Сотник Ґутковський сказав нам таке: "Перед п'яти днями була в мене делегація гуцулів, які сказали: "Чого не зробили двадцятки, те зробимо ми. Нас є 150 хлопців. Вишколіть нас боево, дайте нам добру зброю, дайте нам підстаршин, щоб створили з нас чети або сотні, а ми разом із вами, пане сотнику, перервемося на Гуцульщину, а там кожна стежка є нам відома, кожне село знане; при повній підтримці тамошніх людей зможемо на московськім запіллі цілими місяцями робити москалям бешкети".
Очевидно цього задуму не було можна виконати, бо ніхто з нас не знав, скільки московського війська є в Галичині. В очах тодішньої воєнної стратегії це було щось одчайдушне.
Але вертаюсь до розмови із сотником Ґутковським, який признав неповажність того проекту, але, щоб вирватись із невеселої атмосфери в Страбичеві і щоб рятувати гуцулів, він поїхав до корпусу, змалював цілу ту справу, і корпус згодився на гуцульський плян під умовою, що гуцули будуть боєво приготовлятись десь у дальшім запіллі.
Сотник Ґутковський не хотів нам зраджувати ніяких подробиць, лише попросив нас, щоб ми до 24-х годин дали йому список десятьох стрільців, можливо підстаршин, охочих на цього роду вибрик. При тім просив нас держати це в тайні, щоб хтось непотрібно нам не зашкодив у наших плянах.
Я знав сотника Ґутковського як знаменитого організатора, людину надзвичайно товариську і дотепну і, що найважніше, певного себе в кожнім положенні. І я не міг з дива зійти, який знаменитий нюх мали гуцули, коли зі своєю пропозицією звернулись до нього. Кращого вибору не могли зробити.
Знайти десять охочих стрільців-підстаршин було легко, бо кожний хотів вирватись з тої душної атмосфери. Не тямлю вже нині усіх назвиськ — знаю, що були д-р Чумак, д-р Гриць Стецюк, Маркевич, Могильницький, Сохацький, старший десятник австрійської армії Гавриш і я, як санітарний підстаршина. На другий день я приніс бажаний список сотникові Ґутковському. Казав нам бути приготованими, а на прощання сказав: "Панове, майте до мене повне довір'я, а я вас напевно не заведу!"
Чотири дні пізніше прийшов до мене один стрілець із нашої свіжозорганізо-ваної сотні із приказом прийти о год. 6-й вечором на залізничий двірець, бути готовим до від'їзду. Я прийшов в означеному часі на двірець. Наших 140 гуцулів скліли у вагонах, вистелених соломою. Точно о год. 7-й прийшов, як звичайно усміхнений, сотник. Ніхто нас не пращав, бо майже ніхто не знав про наш виїзд.