Було це 25 жовтня 1914 р.
Поїзд їхав повільно, зупиняючись на кождім перестанку, бо одні поїзди їхали з раненими вояками з півночі на полуднє, а інші з полудня на північ, на фронт. Нас переслідувала лиш одна думка: "Куди ідемо, чи побачимо ще колись нашу Галичину, чи стрінемось ще з нашими товаришами, яких оставили в Страбичеві?" Додавало відваги нам те, що з нами був сотник. Серед таких думок ми позасипляли. Коло год. 7-ї рано сотник збудив нас, казав, що відходить до міста і за дві години вернеться; а нам не позволив виходити з вагонів аж до його приходу. Наш поїзд стояв поза стацією.
Був холодний, мрачний ранок, нічого не було видно, а так хотілося б знати, де ми були. Годі було витримати і не зорієнтуватись, куди ми заїхали!
Під вимівкою, що мені треба ліків (на кожній стації були відділи Червоного Хреста), підійшов я до стації і прочитав назву: Хуст. Це ж наша Карпатська Україна!
Як почули стрільці від мене, що ми в Хусті, поза межами національної Мадярщини, то з радости плакали.
Коло 9-ї год. приїхав сотник у товаристві трьох мадярських старшин, представив їм нас, підстаршин, кожний із нас знав німецьку мову. Видно було, що зробили ми на них добре враження. Але ще краще враження зробили на них наші здорові, молоді гуцулики. Підходили до них, стискали руки. На жаль, порозумітись не могли, бо не знали ми їхньої, а вони нашої мови.
По тій формальності сотня рушила до міста, де приділено нам три порожні шкільні будинки, а нам, підстаршинам, дозволено мешкати приватно в найближчім сусідстві школи. Наш сотник постарався протягом цих кількох годин не тільки про вигідне приміщення, але й за харчовий магазин, про який ми ще 24 години тому не мріяли. Тому що наша сотня була єдиною військовою одиницею в Хусті, бо мадяри ще того самого дня відійшли, то ми мусіли вислати стійки на двірець, на залізничий міст і на стаційну команду та тюрму, а також стежу по місті.
Упродовж чотирьох днів організацію сотні закінчено. З Боєвої управи з Відня приїхав до нас д-р Іван Сіяк і взявся за вишкіл сотні. На жаль, він захворів і мусів виїхати з Хусту. В міжчасі приїхав до нас О. Сорохтей, Луць Лісевич (недавно помер у ЗДА), але найбільш цінним був для нас приїзд Степана Глушка. Був це студент університету, чоловік енергійний, товариський, у службі дуже вимогливий і обов'язковий. Він боєво вишколив нашу сотню.
Сотник Ґутковський часто приходив на площу вправ, але більшість часу мусів він посвячувати стаційній команді. Вправи відбувалися щоденно, крім неділь, від рана до обіду, і мушу підкреслити, що не були вони легкі, бо, як я вже сказав, хорунжий Глушко був дуже суворий і прикладав зовсім правильно дуже велику вагу до вишколу, а від нас вимагав беззастережного послуху. Ніхто не нарікав, бо кожний здавав собі справу, що це було для нашого добра, і тому вишкіл ішов скорим кроком уперед.
Тут хотів би я згадати, які зміни зайшли в Хусті і довколишніх селах. Наш сотник дипломатично впровадив нас до дому хустівського пароха, старшого змадяризованого чоловіка, якого спеціяльно д-р Сіяк старався всіми способами зукраїнізувати, очевидно без успіху. Але його син, теж священик, дуже скоро перейшов на нашу сторону. Теж познайомилися ми з кількома вчителями-українцями. Але багато кращими пропагандистами в українізації були наші гуцули в дооколишніх селах. А найбільше свідомими були хлопці і дівчата в селі Сокиринки (Сокирниця. — Ред.). По трьох тижнях нашого побуту в Хусті зачала панувати в місті, зокрема в неділі, українська мова. Хлопці і дівчата із синьо-жовтими кокардами на грудях приходили цілими гуртами відвідувати наших стрільців. Коли наші хлопці ходили у відвідини до сіл, це трудно було сказати, але що ходили без позволения, то кожному з нас було відоме.
Забув я згадати, що ще першого тижня на вершку старинного Хустівського замку вже повівав гордо наш синьо-жовтий прапор. З великим задоволенням, а то і пієтизмом в неділі приходила дивитись на нього доокільна молодь.
Десь при кінці листопада прийшлося нам перший раз побачити німецьке військо. Одного пополудня приїхала на наш двірець бригада баварців з артилерією. Ми були просто заскочені зразковою дисципліною, організацією і вояцькою поставою німців. У протягу 5 годин, без крику й замішання, ціла бригада виладувалась і вечором спокійно опустила Хуст у північному напрямі. П'ять днів пізніше прийшлося мені помагати на нашій стації перев'язувати тих самих німців, ранених на фронті.
Час минав скоро. Різдвяні свята приємно і достойно відсвяткували ми завдяки нашому сотникові. Хотів би я підкреслити його небуденну прикмету. Я згадав, що він був певний себе. Часто бачили ми його в товаристві вищих австрійських старшин і подивляли, як він, хоч і невисокого старшинського ступня, був завсіди головною особою завдяки своїй певній товариській поведінці і вродженому гуморові. Ніколи не було в нього комплексу менше-вартости супроти вищих австрійських старшин. Він завсіди уважав себе за щось вищого від них і ту прикмету старався на кожнім кроці вщепити в нас; так учив наших стрільців і нас, підстаршин.