Прохання нашого сотника в команді бригади, щоб нам позволити хоч два дні побути в запіллі, хоч би в якійсь стодолі спокійно переслатись, обмитись і змінити білизну, були безуспішні. Але все те ми зносили терпеливо і з посвятою, як довго наш сотник своїм гумором піддержував нас. На жаль, внаслідок перестуди чи вичерпання сотник нагло зачав занепадати. Ноги зачали відмовляти послуху, кілька днів ходив при помочі двох палиць, а коли прийшло до цілковитого паралічу ніг, по тяжких аргументах удалось нам його переконати, що в холоднім оборозі стан його не може поправитись. Хорунжий Глушко зголосив це у бригаді. Прийшли чотири санітарі із ношами і просто силою вислали нашого улюбленого сотника в запілля. Ніколи, ані перед війною, ані під час війни, не бачив я на обличчі сотника ніякого смутку, таки не уявляв я собі його в такому стані. Але того, для нас такого трагічного, дня не було вже видно тих усе добрих, усміхнених очей. Були це сумні очі надзвичайного опікуна, свідомі цього, що оставляє нас саме тоді, коли ми так дуже потребували його помочі й розради. Ті сумні очі напевно знали, що він нас вже ніколи не побачить.
Хорунжий Степан Глушко робив усе можливе, щоб якось врятувати нашу сотню від цілковитого фізичного винищення, але ж що міг бідний хорунжий зробити у високих старшин бригади?!
Сотня топніла на очах. Ніхто з тих, що із причини хвороби чи ран відійшли, вже до нас не вертались. Положення наше стало розпачливе.
Одного дня хорунжому Глушкові, який перебрав на себе цілий тягар по нашому сотникові, удалось видістати для д-ра Гриця Стецюка і для мене потрібні папери до нашого корпусу, який тоді вже був у Тухлі. Сотник Галущинський прийняв нас сердечно і приобіцяв видістати нашу сотню можливо якнайскорше. А нас двох відіслав просто до куреня отамана Гриця Коссака в Лавочнім.
Чи не по 12-ти днях хтось дав мені знати, що на залізничний двірець у Лавочнім прибули останки Гуцульської сотні сотника Ґутковського. Я прийшов на двірець. І що я побачив?!
Тяжко було погодитись із думкою, що тих виголоднілих, знужденнілих, обдертих, переважно хворих 40 хлопців — то були останки тієї самої сотні, що ще 4 місяці тому хотіли передертись через московський фронт і робити партизанку на своїй прекрасній Гуцульщині! А ще 5 тижнів тому у бравурнім наступі взяли тяжку гору і три рази стільки полонених, скільки хлопців було в нашій сотні.
Отаман Коссак щиро зайнявся нашими стрільцями. Призначив великий порожній будинок, дав двотижневий відпочинок і подвійну кількість харчів через два тижні. Це був останній день Гуцульської сотні, що її зорганізував сотник Клим Ґутковський.
Ціль мого спомину була влучити до історії УСС прізвище небуденного старшини, про якого досі мало хто згадав; друге — щоб не пропала для історії пам'ять про нашу першу Гуцульську сотню, яка своєю хоробрістю перша гідно заслужила собі на окреме признання у формі офіційного австрійського воєнного наказу. Кілька місяців пізніше був другий наказ про Маківку.
Далі хотів би я підкреслити, що саме в часі побуту нашої сотні в Хусті на короткий час Хуст і довколишні села живо відчули свою приналежність до нашої української спільноти. Ніхто з нас тоді не думав, що 24 роки пізніше, в р. 1938, той Хуст буде столичним містом нашої, для нас, усіх українців, такої дорогої Карпатської України!
Мирон НИЖАНКОВСЬКИЙ
За волю України: Історичний збірник УСС. 1914–1964 / За ред. С. Ріпецького. — Нью-Йорк: Червона Калина, 1967. — С. 149–157.
М. Горбовий. Стежа на Побук
Ще ми не мали великого воєнного досвіду, а вже знали, що як інтенданти стають щедрі, як радо докидають яку злишну пайку понад міру (хліба, консерви чи т. п.), то воно не перед гараздом. Найпевніше тоді мусів бути бій, і то такий "приписовий".
Так воно було й одної елітної осінної днини в 1914 році. Надворі погано, що й собаку гріх виганяти з хати. Студене осіннє болото по коліна, а зверху січе нестерпна саламаха, щось — ніби дощ зі снігом. У таку погоду не конче приємно мандрувати.