У той час ми відпочивали в Скольому. Наче й змовились — кілька сотень 1-го куріня У.С.С. зійшлося з різних околиць на короткий відпочинок. Московська навала вдруге вже рушила в Карпати, тож завданням стрільців було якомога дужче опізнювати і здержувати отой похід. Тож ми висилали боєві стежі, що вели ненадійні напади і перестрілки з наступаючими Москалями. А то й цілими сотнями ми нападали на них. Не було спочинку ні вдень, ні вночі. Усяко бувало. Нарешті зійшлися ми в Скольому та розмістились по домах. Сподівалися трохи довше відпочити перед новими трудами. А поки що, як то в таких випадках буває, коли зійдуться добрі товариші по довшій розлуці, — стали веселитися. У своїй молодечій безжурності користали з кожного дня, з кожної години, виторгованої від своєї долі… Пішли співи, танці, музика. Хтось там гремить на фортеп'яні, інший грає на гармонії. Десь і барабанчик найшовся, — музика та й годі.
Нараз, наче струни зірвалися, — збірка! І то з повним набором. Думали, що то вже знову на позицію. Але тим разом тільки на двірець, "фасувати провіянт". У ті часи мало коли була нагода "вифасувати" з харчів, що належалося. Тому і заклик "по фасунок!" принято радісними окликами.
А на двірці — рай! Старшини стоять біля повних возів та тільки допитують:
— Хоч десять консервів? Бери! А може, й мішок "цвібаку" чи цукру або кілька пачок кави? Прошу дуже! Хліба можна і по 5–6 штук, кілько занесеш.
Тож у короткому часі кожний потовстів, як доброго року. Спухли хлібники, кармани, пазухи, а що хліба не було де вмістити, то примудрували так, що насадили багнети на кріси й на них насадили "комісняки". А в котрих були ще багнети від "верндпів", той був гонорний. Він міг по-доброму і чотири-п'ять хлібів примістити на нього.
З такою "добиччю" пізним вечором вернули всі на стоянки. Забава набрала ще більшого гумору й розмаху, бо було чим закусувати. Хоч кожний собі здавав справу з того, що цьому всьому "фасункові" ніяк не дасть скоро ради.
Ранній ранок застав сотні в дорозі. Ще темно було, як сотня [Романа] Дудинського повертала в Демні на міст, у напрямі Камінок. Та за мостом скрутила наліво в ліс і подалася в напрямі гори Ключ. У тому і подібному напрямі машерували також інші сотні.
Надворі розвиднілося вже на добре. Стрільці, як звичайно, пускалися на здогади. Куди йдемо? Чи далеко ще? Чи буде добре гаряче, а чи обійдеться холодніше?.. Хто з нас ще вертатиме цею дорогою назад? І т. п.
Але ніхто не міг дати певної відповіди.
Під горбом стрінули ми батерію гармат. Це наш Воєвідка, великий наш приятель. Усе держиться біля нас зі своїми музейними гарматами. Австрія якось боялася дати йому відразу нові, полеві. Але він і старими давав раду.
Гармати застрягли у грязюці. Не помагають і запасні коні, й сила гармашів. Стрільці кидаються гурмою до гармат, і вкоротці вони від'їхали на призначену собі позицію.
Ми вже на горі. Надворі мряка, тихо. Але кожний відчуває, що це тиша перед бурею. Мимоволі стає чоловік поважним, зосередженим, у нервовій напрузі й поготівлю.
Сотник розділює завдання:
— Перший рій ІІ чети з десятником Ступницьким піде через Побук до Труханова, а по можности і ще дальше, постарається нав'язати з Москалями зв'язок і провірити їхні сили. Решта роїв у інші сторони.
Відходимо. Повертаємо наліво біля хреста і поволи сходимо вділ. Мряка дальше налягає. Міркуємо собі, що коли маємо зайти до Труханова і ще дальше, то Побук має бути безпечний. Але дивуємося дуже, як вкоротці надибуємо мадярську розстрільну, вкопану в ямках. Питаємо за Москалями; щось невиразно воркотять. Хоч не ясно нічого, помимо того всі стають ще обережніші. Відчуваємо, що в повітрі щось висить. Сходимо ще нижче, і згодом ми вже всі на гостинці. По другому боці ходять якісь типи, але через мряку годі їх пізнати точно. Можливо, що це друга розстрільна або, може, Мадяри пішли в село по молоко?.. Стрілів не чути.
Напроти нас іде стара жінка.
— Ой паничики молоденькі, а ви куди? Таж у селі повно Москалів. Уночі налізло того, як блощиць… Адіт, як горбом ходять поміж хати за курми і молоком! — показує нам на тих, що ми їх бачили перше і взяли за Мадярів.
— Но нічого, — каже котрийсь. — Ті, що ми їх минули, то й так наші будуть. Як мемо вертати, то заберемо їх. А поки що йдім ближче придивитися на решту.
Пішли. Напроти нас вилітає з хати господар:
— Пани, біжіть раз-два, в мене в хаті рабують Москалі. Обійдіть навколо і всіх заберете. Але тихо, бо коло церкви їх як трави та листу! Вже і трени приїхали, та й гармати затягають.