Коли наш десятник Ступницький таке почув, зараз набрався боєвої гарячки. А за господарем з хати вибігає жінка і кричить:
— Лапайте їх, бо побачили вас і втікають!
Тоді наш десятник приказав:
— Возьний, Червоний, Полішук, за ними! Решта боками, в обхід!
Вилітаємо з-поза хати, а Москалі вже через пліт як зайці. А ми за ними:
— Стой, братєц! Бросай ружьо!
Вони повипускали кури з рук, як нас побачили, скочили в рів і давай стріляти.
Тоді й ми прилягаємо в городі й зачинаємо стріляти. По перших наших стрілах два Москалі перевернулися, а два чи три зачали втікати. Один підняв руки вгору. Того забрав Шумський і відвів назад.
А ми за Москалями в село. Чим дальше біжимо, тим усе їх більше. Не встигаємо в бігу. Напроти чуємо перелякані крики, вйокання на коней; на Москалів паде страх, бо ще не знають, у чому річ. Чують тільки стріли.
Аж тут нараз — як кропнуть по нас з усіх боків! Дивимося, а проти нас враз наче стіна знялася, наїжачена штиками. А по боках, на горбках, таки рядами поставали собі, як на вправах, і кроплять по нас що тільки сили.
Тут Поліщук крикнув, що дістав у ліву руку і не в силі кріса держати, тож вертає. І так, хоч би хотіли, то вже нема куди бігти. Кажу скакати з беріжка і потоком вертати. Для нас і так уже доволі, бо викликали вовка з ліса і переконалися, яка тут сила прийшла.
Полішук біжить передом, а ми два криємо відворот і відстрілюємось. Москалі гурмами пустилися бігти за нами, але наші кулі потрохи спинюють їх.
Аж тут заторохкотіли скоростріли. Кулі наперехрест парять, аж куриться. Гук, клекіт, що ми вже не чуємо, чи й наші товариші десь ще стріляють, чи тільки ми самі з такою товпою "войну" провадимо… Тепер уже Москалі нам кричать:
— Бросай ружьо!
Тут мій Возьний тільки що заложив свіжий магазинок і раз бухнув, як опустив тільки руки і поблід. Питаю:
— Що є?
— Брате, мабуть, урвало мені руку, бо нічо не чую в ній сили. Треба щось робити.
Беру його під здорову руку, скачу за якусь стайню, потім поза хлівці, дерева, крізь якісь невижаті кукурудзи, і забігаємо в хату. Господиню посилаю затерти слід крови до хати, а сам перев’язую раненого товариша. Розпоров рукав, а біля плеча така відтворилася рана, що кулак лізе. Дістав кулю "дум-дум". Мабуть, і кість проламана.
Щоби його перебрати до своїх за дня, нема й мови. Багато крови вийшло, вибився зі сил, щохвилини попадає в непритомність. До того скрізь повно Москалів. Крізь вікно бачу, як гурмами бігають і шукають за нами.
Возьний молить:
— Брате, лишай мене тут, — просить, — а сам старайся конче дістатися до сотні й здати звіт, як і що тут було та яка сила Москалів.
Дуже боляче лишати товариша, та обов'язок кличе назад, без огляду на перешкоди. Ховаю кріси в бульбу під лаву, тягну з жердки одежину, скачу на горище — й за мить я вже сільський парубок… Однострій сховав у сіно, скуйовдив волосся, що було довший час нестрижене, зліз із поду, ноги намазав гноївкою в сінях і тільки що вийшов задніми дверима, як передніми стали входити в хату Москалі.
Я собі пішов свобідною вулицею. Думав непомітно вскочити в ліс, а там уже миттю буду між нашими на Ключі. Та не так склалось. Ще тільки мав минати крайні хати села, як назустріч мені Москалі.
— Ти куди йдьош? — питають.
— Та десь побігла Коровина зі стайні, — кажу, — то йду пошукати, аби не втікла.
— Нельзя ухадіть з деревні, — кажуть. — Січас будет большой бой. Завертай.
— Та я зараз, а то шкода худобини, — прошуся.
— Нельзя, ґаварят тебе. Ухаді, а то стрелять будем! — кричать уже.
Не було ради. Вертаюсь, а тут думки лискавками в голові: куди мені забігти та як крутити, коли в якій хаті застукають Москалі?!
Пішов я швидше, щоб відв'язатись від тих напасників. Зайшов між хати й чую на протилежному горбку якісь крики. Підходжу непомітно садками на лівий горбок і бачу, як Москалі закопують швидко гармати. А понижче по хатах уже крики, плачі та московська лайка.
Я миттю вскакую в першу хату. Там молодий господар Михайло Загакайло. В хаті ще дві жінки й одло чи двоє дітей. На мій запит господар твердить, що міг би таки зараз відомими собі стежками дістатися до наших. Переказую йому, що знаю, — кілько приблизно є Москалів у селі, де стоять обози, де гармати тощо, — вияснюю, де шукати на Ключі нашу команду, який знак, щоб не взяли його за шпіона і т. п., й за хвилю він тільки мигнув поміж деревами.
На душі стало лекше, що все ж таки звіт дійде до команди. А там вони знатимуть, що робити. Як хвилювання трохи пройшло, аж тоді я переконався, що я легко ранений. Жінка дала мені чисту сорочку, а ту кроваву сховала за образи. Я розпитав згрубшого про домашні обставини, рідню тощо, щоб, як прийдуть Москалі, знати, що казати. Бо ж я тепер "газда" в хаті…