Згодом видала команда плетені решета на ноги та бамбусові палиці, що чимало влекшувало хід по снігах. А поверх плащів одягалося білі "реверенди", в котрих можна було легко підсунутися Москалям під сам ніс…
Та по святах (Різдвяних. — Ред.) прийшла в нашу місцевість новина. Це прибув відділ альпійських стрільців-лещатарів. Явище для багатьох невідоме, бо чимало стрільців було таких, що ще й не бачили лещат, не то щоб їхати на них.
І не раз смішно тепер дивитися на початкуючих лещатарів, котрим інструктор, причепивши лещата до ніг, приказує: "Ліва вперід — раз, праву дотягнути — два. Права вперід — раз, ліву дотягнути…" Тоді було трохи інакше…
Ота т. зв. наука відбувалася на суміжних горбах. Тут не вибиралося лагідних схилів, легких і довгих спадів, гладких, без корчів. Альпійські "вуйки" — наші інструктори — не визнавали якогось довгого методичного тренінгу. Це ж війна, тож усе мусіло іти лискавкою.
От виходилося на який-будь стрімкий верх — "вуйки" на дошках, а стрільці з дошками на плечах. Пояснень не було жадних. Тільки причеплять тобі дошки до ніг — та й шубовсть тобою в долину… Лети на зломаиня голови куди хоч. Тільки не смій падати. Котрий із нас позволив би собі на такий люксус, як падання (а це траплялося часто), так уже йому не з медом було… Німці зліталися гурмою до такого й кулями снігу присипали його вмить, що тільки дошки сторчали з-під снігу. Або качали його разом з дошками на долину, в яр… А все з реготами та веселими вигуками.
Самі ж вони прекрасно їздили! Як крутне собою, так прямо з вітром навздогін — як чортяка!
Не диво, що при такому "тренінгу" стрільці швидко вивчилися їзди, а декотрі навіть стали соромити своїх вчителів. При таких вправах швидко зжилися між собою, сприятелювалися, пізнали вартість одні других. Вправи ці були дуже милою забавою, а відносини наче між дітьми і добрими батьками. Бо ж і ріжниця в літах: стрільці — вісімнадцятилітні, молокососи, а ті — 40-літні вусаті дядьки.
Не раз прикро ставало на серці, коли ми порівнювали цих метких, бистроумних, при тім усе веселих, радісних старих німчуків із так старими нашими дядьками — вічно нарікаючими, отяжілими, огірченими… Ми ще тоді не здавали собі справи з того, що це спорт і вправи так змінюють і відмолоджують людину.
Ця мила забава довго не тривала. Вже 22 січня 1915 р. почалася офензива з Карпат, котра спинилася аж на лінії Маківки.
У першому наступі вже визначилися наші лещатарі. В силі одної чети вихром налетіли на московські окопи, узбіччям перелетіли через них і відразу опинилися ворогови на задах. Тоді там стояли в окопах спішені козаки, першорядні вояки. Але і не зчулися, як їх стрільці окружили. Мусили здатися без бою.
Та швидко стрільці позбулися своїх дощок. Гірська боєва тактика, марші лісами не все надавалися до лещатарської їзди. 1 затяжко було всім таскатися як ніч, так день. Все полетіло в дебри… Остав тільки спомин.
М. Горбовий. Лещатарство в часі війни
Зима з 1914-го на 1915 ріку Карпатах.
Після впертих і завзятих боїв на Бескиді 1914 року, коли австрійська армія почала дальше відступати на Мадярщину, 2-й курінь Українських січових стрільців, пробувши ще пару тижнів на сніжних полонинах Зуґо, перейшов на відпочинок до Берегфораш (чи Берегове це тепер?) на Закарпатській Україні (нині с. Підполоззя Воловецького p-ну Закарпатської області. — Ред.).
Не був це правдивий відпочинок, бо сотні мусіли на зміну висилати стежі й виставляти полеві сторожі на Коссяку (Koszak. — Ред.), Здиняві, Збуні й др. Не була це легка справа. Зима тоді була велика, западиста, місцями було по півтора й по два метри снігу. У деяких місцях були ледве протоптані стежки, в інших і цього не було. Треба було бродити величезними снігами, що сильно мучило стрільців. Правда, через те неможливо було вести й правильних боїв, тож на фронті панував деякий спокій.
Великі сніги утруднювали всяку полеву службу, і щоби усунути ці труднощі, дали нам т. зв. решета на ноги. Були це обручі в розмірі менш-більш 20x40 цм, переплетені ютовими пасами, т. зв. гуртами. Прикріплювалось це до підошв і так ходилося по снігах. Було це остільки вигідним для нас, що на стежах не вродилося по снігах по вуха, а можна було йти по поверхні снігу. На свіжому снігу западалося 10–20 цм углиб, а на твердому й стільки ні. Коли до цього ще стрілець вдягнув білу полотняну кирею з каптуром, щоби противник не міг завважити стежі, то кращого вже й не бажалося.
Та прийшли до нас лещатарі — альпійські стрільці. Були це самі австрійські Німці. Всі у старшому віці, бородаті, не одного вже припорошила сивина, з люлькою в зубах, але як стали на лещата, то летіли з вітром навздогін. Тільки й дивуватися.