Багато з нас, стрільців, до того часу не бачило лещат, а тим самим їхати на них не вміло. Але та їзда всіх так зацікавила, що, коли проголошено відкриття лещатарського курсу, зараз до нього зголосилося поважне число стрільців.
Приємні, незабутні були це часи.
Бувало, вирушить на лещатах яка чета стрільців та з півсотні або сотня Німців, наче діти з батьками… (Між нами дуже мало було з двайцяткою; усе по 17, 18, а були й по 16). Німці, вуйки-лещатарі, як ми їх жартом називали, був веселий народ. Сиві борода чи волос на голові виглядали наче штучні, причеплені. Лице у кожного здорове, рум'яне, а очі живі, веселі, наче в молодиків. Тому ми скоро зжилися із собою.
Вони показали нам дещо із грубшого, як поводитися з лещатами, а там уже кажуть доганяти себе… Не раз розсиплемося розстрільною поміж смерічками, по горбах і маркуємо бій. Та тут як налетять вітром "вуйки", як стануть прати сніжками… Стрільці врозтіч, падуть, перевертаються, бо ще не вправлені. Але цього "вуйкам" тільки треба було. Допадуть лежачого на землі, навалять на нього кучугуру снігу, що тільки куски дощок видно, й добувайся тоді… А самі регочуться, шуткують…
Такою "методою" дуже скоро відучили стрільців падати. 1 вкоротці стало вже й "вуйкам" перепадати від стрільців. Бо все ж таки що 17 літ, то не 45!
Та недовго цього романтизму було. На 21 січня 1915 р. почалася австрійська офензива, і вже в першім бою лещатарі відіграли велику ролю.
М. Горбовий. Гуцульська сотня У.С.С
Досі мало де було писано про Гуцульську сотню У.С.С, яку — по розбиттю Легіону У.С.С. під Бережанами в жовтні 1916р. — створено, щоби своїм звеном лучила ланцюг змагань У.С.С-ів із північним ворогом. Тому хочу подати про неї вістку ширшому загалові, бодай у скороченому виді.
По крівавих і багатих на жертви боях під Бережанами у вересні й жовтні 1916 р., коли то заледви 19 стрільців з четарем [Григорієм] Трухом продерлося крізь грубезний московський перстінь, який мав за задачу стерти з лиця землі весь Легіон У.С.С., у полі лишилася лише Технічна сотня У.С.С. під проводом сотника [Івана] Сіяка. Всіх розбитків стягнено до Коша (який розмішувався в селах поблизу Миколаєва над Дністром. — Ред.) на відпочинок. У той саме час повстала пісня "Як з Бережан до Кадри січовики манджали, то краялось серденько із горя і печали…"
І "як нам з очей зникала та Золотая Липа, то краялось серденько" не тільки в хорунжого Осипа Теліщака, але й у всіх стрільців. В інших обставинах, може, були б і раділи, що йдуть на відпочинок по довгих тяжких трудах, однак тепер не було до радощів. Кожному було невимовно прикро кидати той фронт, на якому спільними зусиллями, трудами і самопосвятою вплетено нову галузку у вінець слави українського народу, на якому остало стільки дорогих товаришів, одні в живих як полонені, а другі там, де вже нема "ні болізни, ні печали"… Не одні застановлювалися: як нам дальше бути? Чи розпливемося помаленько, мов у мряці, чи спроможемося ще на щось великого?
Стрілецька душа, яку ніколи не покидав оптимістичний настрій, бажала гаряче, щоб, не оглядаючись на перепони і жертви, дальше провадити розпочате велике діло. Зневіри в нас не було ніколи. Не було її й тепер, хоч і які невідрадні обставини настали. Очі стрільців були звернені на старшин, до яких мали повне довір'я.
Не диво, що коли в Коші проголошено творення самостійної Гуцульської сотні У.С.С., відразу зголосилося понад 200 стрільців, між котрими були й такі, що заледве повиходили з лічниць і не були ще зовсім здорові. Слабших відділено, і лишилося в сотні 180 стрільців, у більшости "стара война". Були це переважно Гуцули.
Під час формування цієї сотні ходили такі чутки: сотня йде до деташми Русса (detachement Russ bei 7 A.K.) (бойова група Русса при 7-му армійському корпусі. — Ред.) на 6 місяців; головно тому, щоби все ж таки про У.С.С. "слава не втихала", щоби доказати свою живучість і не давати причини до ліквідації Легіону У.С.С., про що ще в 1915 р. робили Австріяки заходи. Ціль сотні була — вести партизанку на задах московської армії. Терен — Гуцульщина й Буковина. Оцей терен і ціль сотні були одною із причин, чому стільки стрільців зголосилося до неї.
Дня 27/Х 1916 р. від'їхала Гуцульська сотня У.С.С. під проводом четаря Н. Никорака через Угорщину до Великого Бичкова на Закарпатській Україні, де станула дня 1/ХІ і зголосилася у групі підполковника [Іґнаса] фон Ґуклєра. На двірці в Бичкові ждали на сотню австрійські підстаршини, від "ясного" фрейтра почавши, на хорунжім скінчивши. Вони думали, що це привели їм новобранців, тож зараз накинулися згори на стрільців, які збули їх дотепами і кпинами. Це дуже озлобило "світлу саржу", але зі стрільцями нічого не вдієш. Тож стали вони відгрожуватись стрільцям, що на вправах "дадуть їм доброї школи" і т. п. Стрільці лише кепкували собі з них.