Дня 23/111 1917 р. приїхала 4-та батерія 12-го гарматного полку, вимірювала достріл на московські позиції, і то так цільно, що не на жарт стала бомбардувати наші землянки й окопи ззаду. Навіть наші світляні ракети її не спинили. Аж коли одна сальва ґранат-шрапнелів попала в сотникову землянку і вбила відразу сотника і ще одного стрільця, аж тоді перестали стріляти. Похорон відбувся 25/ІІІ т. р. на кладовищі в Кирлібабі.
Сотником став четар Бужор. Панування цього старшини далося сотні взнаки. Дійшло до того, що заборонив він святкувати Великодні свята і наказав звичайні заняття. Тоді сотня відбула нараду, вибрала делегацію і післала до сотника, щоб змінив наказ про святочну працю (тобто працю у свято. — Ред.). Він зразу не хотів і чути про те. Та коли я, як провідник делегації, заявив рішучо, що "сотня сказала заявити, що наколи добровільно сотник не знесе приказу, то сотня відмовляє послуху, зробить зажалення до команди Легіону та що за дальші наслідки ніхто з нас не бере відловідальности", тоді сотник трохи зм'як і сказав, що дасть один чи два дні вільні на свята.
За цілий час нашого постою на цій позиції були всього два бої. Перший раз з 5 на 6 січня Москалі пробували наступу, та, пізнавши, що то "не з Грицем справа", по тяжких втратах дали спокій. У нас втрат не було. Другий раз, із 30 на 31 березня, наш пробоєвий відділ зробив випад на московську випадну позицію (Stitzpunkt), забрав одного старшину і 45 салдатів у полон, добув скоростріл і міномет, понищив окопи і завернув. Наші втрати — два стрільці легкоранені. Московські втрати багато більші, головно через гарматню підготовку наступу. Московські звідомлення подавали в убитих і ранених до 150. Воно виглядає неймовірне. Та треба було побачити майстерне переведення наступу, цільний гарматний обстріл.
Поза тим, крім перестрілок стеж, більших боїв не було. Лише фізична праця, не праця, а просто мордівня та недостача харчів давалася сильно взнаки.
В той час у Росії революція розгорілася на добре. Вісти про неї були в нас доволі обширні. Зате на московській позиції слабо що знали про те. Ми їм помагали в тому так, що або перекидали часописи, або писали на великих таблицях і ці таблиці вночі заносили їм перед дроти.
Так і прийшли Великодні свята. Недовго до свят змінилася обсада на московській позиції і там прийшов один український, київський, полк, чи не 254-й (це був 254-й Миколаївський піший полк 64-ї пішої дивізії, сформованої в Україні. — Ред.).
Самий Великдень почався подібно, яку 1915 р. на Маківці, відспіванням "Христос Воскрес". Відтак усі збігли в яр христосоватися з ворогами. З яру не ми йшли на московську позицію, а взяли братів-Українців до себе в гостину. Тут робили спільні знимки, лише приняти не було чим, бо і в самих не було свяченого, хіба що по чарці руму чи вина. Зате приняли ми й обдарували їх багато кращими дарунками — книжками і часописами.
Саме перед святами прислав нам із Відня Український жіночий комітет скриню книжок (часописи багато з нас передплачували), і все те роздали ми нашим братам. Я сам мав якусь кількість книжок і ті подарував, бо все не ставало. Кращого дарунку не могли ми дати своїм братам, про що ясно говорили їхні зворушені лиця та сіяючі очі. Адже вони цих скарбів давно не мали в руках. Тепер не знали, як нам дякувати.
По приняттю та перебалаканню дечого відійшли наші брати на свої позиції. Ще треба додати, що оставили нам писанок, пасок, цукру, чим і нас зворушили немало. Але із книжок вони мали велику втіху. Один їхній "зводний" не міг уже дійти на свою позицію з нетерплячки, а сів у ярузі під смереку і так зачитався в Шевченкове "Посланіє…", що досвітком другого дня найшла його наша стежа сплячого над розгорненим Кобзарем.
Ми теж вибралися в гостину до братів-Пркдніпрянців, де нас приймили "чим хата багата". При тім показували свої позиції, становища гармат, мінометів, скорострілів і ін. При тім говорили:
— Ми перед вами з нічим не криємося. Але все одно не пробуйте наступати, бо позиції не здамо. Як прийде час, самі опустимо. А поки що то й на вас не будемо наступати.
При тій нагоді обговорили ми справу нашого "перемир'я", показали відтинок нашої позиції — від хреста (який поставили ми на спомин побуїу Гуцульської сотні У.С.С.) на вершку аж у долину, — щоб не стріляли на нас. Дальше наладили ми свою пошту, т. є. прикріпили на їхніх дротяних засіках скриньку, в яку щопару длів носили стрільці свою пошіу, а вони передавали через свою в наші рцщі сторони.