"Доперва тепер признаюся, що 1943 року у листопаді, сходячи з Піп Івана і Шурина, мав я таку пригоду. Там уже лежав глибокий сніг. Над клявзою Шибене ще не було снігу. Маючи на рамені карабін довший від мене, ішов я старим ялинним лісом із жердковим підшиттям. Уже смеркалося, коли почув я грізний помрук. Я думав, що це стадо вовків. Я приклякнув на коліно, бо заслоняли дерева, та побачив якусь темну купу. Інтуіційно я вичув небезпеку і моментально з зимною кров’ю вистрілив. Дим по вистрілі заслонив мені вид. Я зарепетував до дальшої оборони і був готовим до другого стрілу. Зараз по вистрілі перебігли поруч мене дві чорні маси. Це не були вовки, ні дики, а як пізніше показалося два тулуки. Я перепустив їх без стрілу. Так, але я до чогось стріляв, подумав я собі. Осторожно я підійшов до місця, де була купа. Я побачив лежачого дика, мало що над’їдженого. Зійшов я трохи нижче і побачив, що тут лежить величезна бронзова ведмедиця. Доперва тоді кров мені застигла в жилах. Страх мене огорнув такий, що волосся стало дубом. Якби я був схибив, то вона справилася б зі мною скорше як з тим диком.
На другий день я завів на те місце старого Кумлика. Він аж підскочив і видав зі себе три рази подібний помрук, як та ведмедиця. Ми здерли шкіру, а м’ясо залишили. На слідуючий день по ведмедиці не було сліду. Видно Кумлик все запрятав. З часом признався, що з ведмедиці витопив кільканадцять кілограмів сала".
Я відписав лісничому, що до тиждня я про це довідався. Мені вигідніше було вдавати, що я нічого не знаю. То заощадило так мені, як і лісничому багато клопотів та писання "беріхтів", а навіть звільнення лісничого зі служби. Я також мовчав довгі роки і не признавався, що про те знаю.
На мою думку, забиття ведмедиці напотемки одним стрілом звичайної, карабінової кулі (не дум-дум), було рідким випадком і більше ризиковним, ніж шукання рятунку в утечі. Іншими словами: мав щастя.
Писав до мене Вінцент Фридрих, бувший надлісничий князя Габсбурґа в Живиці. Я часто з ним переписувався і назвав його "шпарґлярем", бо він знав багато цікавих речей про Гуцульщину. Маю його один лист, зміст якого передаю в перекладі.
Гринева, 23 серпня 1884 року
До ц. к. Дирекції Лісів у Львові.
В ночі з дня 13 на 14 серпня 1884 року вбив Іван Гелюк з Білоберезки в товаристві інших селян під Яворовом ведмедя.
Від довшого часу підходив ведмідь до худоби Івана Гелюка і забив йому корову, коня, 11 овець та кількоро безріг. Ґелюк запросив сусідів-ґаздів, аби засісти на того стервяка.
В ночі з 13 на 14 серпня вдалася їм засідка. Ведмідь вийшов на добичу. Почули квік безроги, на яке то гасло рушили за ним у погоню. Іван Ґелюк зі сімома товаришами.
Ведмідь пожираючи добичу, не звертав увага на крик прибулих і позволив їм наблизитися на майже 20 кроків. Іван Ґелюк мав поєдинку набиту кулею. Стрілив і поцілив у сам лоб понад оком. Ведмідь по стрілі побіг до близького потока. Гуцули побігли за ним. Не маючи другої кулі, набили поєдинку сарнячим шротом. Іван Ґелюк стрілив другий раз і трафив ведмедя у шаравари.
Волохач кинувся на гонителів, а тут показався тільки один Дронєк.
Дронєк не втратив притомности і впакував ведмедеві в пащу гостру сокирку. Мимо цього він повалив Дронєка на землю, придушив своїм тягарем і дер немилосердно пазурами.
– Рятуйте, братчики, бо гину, – закликав нещасливий. Прискочили товариші зі сокирами, а Іван Ґелюк зарубав його в карк. В тій хвилі стервяк ухопив руку Дронєка і прогриз до кости. Другий руб сокири Ґелюка був смертельним для ведмедя. Освободжено Дронєка. Здерто шкіру з ведмедя і віддано до заряду лісів.
Дронєк змивав руку водою зі солею. Дня 21 серпня віддано його під опіку д-ра Куммера в Яблониці, але вже 22 Дронєк закінчив життя. Помер на закаження крови і залишив жінку та дітей – сиротами.
ЧИГУН
Може не всі, передусім нелісники, розуміють, як слід, значення слова ’’чигун", тому хочу на вступі його пояснити. Чигун – це людина, що полює потайки на звірину, без дозволу. У нас називали таку людину ’’равбшіцером". Як тяжко є боротися з чигунством, знає кожний лісник, що працював в терені. Тим та боротьба є тяжчою, що чигунством займаються люди всіх прошарків населення, а у деяких – чигунство стає налогом.
Оповідав мені один баварський лісмайстер таку подію: В його ревірі викорінено майже вповні чигунство, завдяки одній людині, а нею був суддя Шмидт, по-німецьки der Richter Schmidt. Він сам був добрим мисливим, дуже не любив чигунів та карав їх дуже строго. По році чигунство майже припинилося, бо всі знані чигуни сиділи у в’язниці під ключем. Та все таки хтось полював потайки і по слідах було пізнати, що це все та сама людина. Цей чигун придержувався мисливських приписів щодо вживання роду зброї і перестерігав охоронного часу. Зате стріляв найкращу звірину, а по забранні мисливського трофею, залишав на місці вбиту звірину та повідомляв лісовий уряд, щоб собі її забрав.
В кінці лісова служба зловила того чигуна, як він застрілив глухаря в часі токування. Він був у масці та каптурі. Один з лісничих сказав: – Маємо тебе пташку, ріхтер Шмидт буде тішитися, як приведемо йому останнього чигуна! – Так... останнього, – відповів замаскований. Чигун зняв маску – це був сам... ріхтер ШМИДТ!
Разом зі мною, молодим тоді лісо-технічним практикантом, працював в Яблоневі контрактовий урядовець Львівської Дирекції Державних Лісів, Жак. Він був тут разом з дружиною, тому мешкав приватно. Зайшов я до нього. Мав він гарну зброю, що мене цікавило. Між іншим мав він мисливського кріса, який мені подобався.
– Я вам продам цей карабінок, – каже Жак, – недорого, лише 20 золотих.
Я купив, однак, не мав набоїв. Це був перероблений на мисливську зброю військовий мавзер. Його переробив добрий фахівець, не було пізнати, що це військова зброя.
Наступного дня, зараз по скінченні праці, я пішов до ґазди на Лазах, до Юри Михасевого. Показав йому кріса. Подобався кріс Юрі, зложився як до стрілу.
– Приціл має добрий, – каже, – та вже стріляти не бізую, мушки не виджу, а ціль як у мряці. Та ви, паничу, можете його випробувати, чи добре стріляє. Я вам ціль, до якої можете стріляти, покажу, а набоїв до мавзера маю подостатком. – Глянув на сонце, прижмурив очі і показуючи пальцем сказав, – за цею царинкою є
лісок, а за тим ліском друга царинка. Йдіть до того ліску і там укрийтеся та чекайте, як будуть виходити серни з камерального лісу пастися. Я вам дам скла, аби ви вибрали цапка, що має добрі ріжки. – Приніс далековид і, видно, відгадуючи мої думки, вже гнівним голосом говорив дальше: – Лази є моєю дідівщиною, а маржина – чи то домашна чи лісова, що пасеться на моїм ґрунті, є моєю. – А згодом додав: – Ще досить вчасно. Будете мусіти там зачекати.
Я пішов некошеною травою, усіяною квітами. Пільні коники підстрибували, утікаючи з-під ніг. Подув вітру ніс від лісу запах весни. Буки на узбіччях гір пишалися яркою зеленню, мережаною темними ялицями. Чути було воркування лісових голубів. Я прийшов на місце, що вказав мені Юра, і положився на краю ліску у високій траві. Сонце, як добрий ґазда, що обійшов кругом і заглянув у кожний куток свого ґаздівства та збирався вже йти на відпочинок – хилилося до заходу.
З протилежної сторони вже надходив місяць, щоб як вірний ватаг, коли ґазди нема вдома, сокотити ґаздівство. Засвітив від останнього соняшного промінчика свою округлу ліхтарню, виглянув несміло з-поза ґруні і чекав терпеливо, щоб ліхтарня добре розгорілася, бо світила ще дуже блідо.
Тягнуло вже вечірнім холодом, а роса стелилася по траві. Втім з ліса вийшла серна, постояла хвилину і почала пастися. Вийшла друга і, пасучися, підходила в мою сторону. В корчах побачив я козла. Порозглядався він довкруги та почав скубати траву. Мені здавалося, що дивиться в мою сторону, хоч я лежав непорушно, проти вітру. Я глянув на нього через даликовид. Мою увагу прикували його роги, таких я ще не бачив. Розгалужені, а при голові осаджені як у вінку. Темні, а кінчики майже білі.