Я мав вдома добру рушницю, дубельтівку, дарунок від вуйка. Ходив часом на полювання з нагінкою, на зайців, як мене на таке полювання запросив місцевий власник терену. Рушниця висіла в їдальні, на ріжках цапка. То були маленькі ріжки шпіцака, ще в додатку спалені кіпці. Я тоді подумав, як би то гарно було – повісити зброю на гарних ріжках, а то ще й похвалитися, що то власна мисливська здобич.
Повернув я до ґражди й кажу Юрі: – Я прийду завтра. Хочу вполювати того цапка, має гарні роги. – Приходіть, але вчасно, аби ви вже були на місці заки серни вийдуть пастися.
Наступнопго дня я мав відвідини в терені мого шефа. Повернувся додому пізніше, як звичайно і зараз пішов на Лази зі своїм довіреним фіґурантом Степаном. Юра Михасевий чекав, курив запікану файку. Мовчав, тільки щось потихо через зуби, радше до себе як до мене, шептав. З того я більше додумався, чим почув, що в житті він ще не бачив пана, який би не спізнився. Дав набої, зі словами: – Ідіть, уже пізно. Будете мусіти підходити, бо серни вже вийшли на царинку. – Вслід за мною ще сказав, – підходіть проти вітру, щоб вас не зачули...
Як я йшов у сторону ліску, внутрішній голос говорив до мене: – Повернися, не будь чигуном, як тобі не встидно, ти ж лісник. – Мовчу, вдаю, що не чую, що звичайно роблю тоді, коли не хочу послухати "голосу". А він продовжує: Як зловлять, то пропадуть твої студії, а навіть можеш піти до в’язниці. – Підходжу так близько, що через прогалину виджу серни, що пасуться. Дві кози і один цапок. Мов хижак підкрадаюся на віддаль стрілу, замінений в зір і слух. Жодний голос не має вже в мене послуху. Стаю поза деревом і підношу кріса до стрілу. Зачіпив гілячку. Вітер, що легко віє в плечі, доніс голос зломаного сушу – цапкові. Цапок підірвав голову і скоком понісся поза лісок, а за ним обі серни. Побіг я навпростець, коли серни бігли луком. Став у прогалині тримаючи кріса при рамені. З’являється перша штука. Беру на мушку і стріляю. Ще один скок і звірина падає. Пробігає ще одна серна, а потім... очам своїм не вірю... цапок з тими гарними ріжками. – Ти застрілив козу, – підповідає мені мій внутрішний голос. – Цапок лишився позаду, а перша бігла серна. – Підходжу ближче. Лежить мертва серна і дивиться на мене своїми, наче скляними, гарними очима.
Бере мене досада, а мій внутрішній голос каже: – Шкода, що сарна не має рогів. – Ти кпиш собі з мене, – відповідаю, а внутрішній голос на це: – Ти хотів би може, щоб тебе ще й за це похвалити? – Огортає мене така лють, що якби міг, то стиснув би і задушив би цей "голос". Я вернув до ґражди цілком розсварений з моїм внутрішнім голосом. Ми дорікали один одному.
Я оповів пригоду Юрі. – Не бануйте за серною, серен є досить, а цапа може другим разом застрілите, – потішав мене Юра, – таки може притрапитися і мисловому, а не... Не знаю, що він мав на думці, бо не докінчив речення.
Степан забрав серну додому. Наступного вечора прийшов до мене яблонівський лісничий, а голос мені шепче: – а може він знає про вчорашнє? – Стає мені моторошно якось. Та він тільки так по дорозі зайшов до мене. Подобався йому мій кріс. Несміливо питається, чи я не продав би його. Мій внутрішній голос радить мені продати, щоб не мати спокуси вдруге піти стріляти цапка, а то могло б гірше закінчитися, ніж вчорашнього дня. Дайте 20 золотих, а кріс буде ваш, – кажу йому. З недовір’ям поглянув лісничий на мене, така добра зброя, а так дешево. – Скільки заплатив – за стільки продаю, – кажу, відгадуючи його думку.
Забрав лісничий кріса і пішов. Двоє з них були вдоволені того вечора: лісничий, що купив кріса і мій внутрішній голос, що я вже не буду більше чигуном.
А Юрі Михасевому я таки не признався, що кріса продав.
ГОСТИНА НА ЧИВЧИНСЬКІЙ ПОЛОНИНІ
Було це в Карпатах 1942 року у стіп пасма Чорногори. Я перебував тоді в надлісництві Явірник. Забудування надлісництва були в Шибеному. Мене запросив у гостину на полонину депутат Мицканюк, зеленський ґазда. Разом зі мною ішли, інший зеленський ґазда Николай Ш. – керон-цуґар і один побережник. Вони були гуцули, то ж і розмовляли гуцульською говіркою.
Раненько – було це вже при кінці літа – ми, на гуцульських посідланих конях, вибралися в дорогу. Проминули Буркут, та перейшли у Чивчинські гори. Перебрили ми Чорну ріку (Черемош) і тут злізли з коней та повільною ходою пішли плаєм, що вужем вився по стрімкім узбіччі гори. Коней ми провадили за собою. Вже й помучилися. Ми минали смугу лісу, і ліс почав проріджуватися. Ми доходили до полонини. Увійшли в густий жереп. Почули журкотіння води. Зійшли у бік і побачили дерев’яні корита до водопою худоби.
Вода випливала з джерела й спливала чуркалом до корит. Побіч стояв кавуш. Зачерпнули ладної води, напилися та й відпочили.
– Тепер озміт добрі кайлаки, щоби було чим перед жервами боронитиси, – каже Николай, – аби нам двійниць не пошьирпали.
Стежкою, утоптаною вівцями ми пройшли попри кілька смерек без кумбуків та жирєпинів і вийшли на полонину.
Почули нас вівчарські собаки, обскочили і коли одні з гарчанням та гавканням старалися відвернути нашу увагу, тоді інші критко підкрадалися до наших литок.
Надбігли вакарі, прогнали собак, а нас попровадили до стаї.
Навстріч вийшов депутат Мицканюк.
– Славайсу! – привітали депутата.
– Навіки слава! – відповів.
– Єк дужі?
– Гаразд, миром, єк ви?
Привіталися.
– Просимо, заходіть у стаю. Уже визиравсми вас. Утрудилистиси дорогов, пропочівайте, бо днина спечна. Просимо! – впроваджував нас Мицканюк.
Мицканюк – зеленський ґазда, пахтував у цьому році велику і гарну березівську полонину Чивчин. На полонині була велика стая з просторою клітою, були кошари, були застайки. Була також чистенька, з кругляків, полонинська хата, з ґанку якої був вид на долину Чиремошу та на Гриневські гори. На західний південь був вид на хребет Чивчинських гір. Поза хребтом простяглася Карпатська Україна.
Було це недалеко до закінчення полонинського сезону і розлучіння. Вакарі забрали наших коней, завели у холод та дали запашного сіна. Ми зайшли до стаї.
Мицканюк попросив сідати. Стіл був збитий з тертиць. Замість крісел – ковбани. Запах живиці, диму і сиру розходився кругом. У куті стояв доземний стовп. Від стовпа йшов верклюг. Від верклюга звисав берфел. На берфелі висів великий мосяжний котел. Під кітлом горів вогонь. Котел був повний молока. Молоко підігрівали до ґлєдження. У триніжнім кітлі на вогні молодий хлопець колотив кулешу в сметані, – бануш. Кругом стаї, мов місяці вповні, висіли на гредях, в чистому згрібному полотні, будзи. Білі, мов сніг, – свіжі, а прижовклі – достиглі, висохлі. У другому кінці стаї стояли уставлені рядом нові подовгасті дерев’яні бербениці, мов калачами обвинені дерев’яними обручами. Ватаг з кальманом зубчатим брайом кришили будзи, солили та утовкали туго в бербиниці. Заденчували бербениці та ховали до кліті. В читулах та дійницях стояло молоко свіжого удою. Всюди панував порядок, а кожний на своєму місці виконував працю. Це було недалеко від закінчення полониського випасу худоби і треба було приготовити бриндзю і масло для роздачі людям.
Николай пішов до свого коня, здіймив із тарниці баґаж, приніс до стаї та поклав у куток аби при нагоді депутатові пригісті передати. Николай розумівся на ділі, що кому належиться, та держався старих звичаїв.
Мицканюк не сідав за стіл – припрошував та вгощав.
– Беріть і харчуйте та вібачєйте, бо то на полонині. Вдома то жінка і пиріжків, голубчиків та студінчику зварила б, а на полонині навіть хліба нема, тілько бурішинник.
На столі, застеленому скатертю, лежав бурішинник, зарум’янений як гарна дівчина, пахучий свіжою бульбою, кукурудзою, та припаленим капустяним листком. Коло нього, мов колесо, лежала на дошці кулеша, покраяна на грубі золоті скиби, а далі – вуджена баранина, біле сало, білий солодкий будз, покраяний в кружала, миска бриндзі, раква масла, ґарчик гуслянки, глечик жентиці, ґерґев паруючої, вареної в лушпині бараболі. Флекев поставив на стіл баняк з лискучим банушем. Не бракувало і пугарів, плящини румунської горілки та пляшки мадярського вина. Мицкан.r виправдувався скромним прийняттям, припрошував і вгощав.