Оповідав, як літували на полонині.
– Дєкувать Отцеві Небесному та св. Юрієві, ми мали урідливе літо. Дощик теплюсінецький попадував та травичка єк шовк була мєгенька та свіжа. Маржинка потовстіла, овечки заокруглилиси, убралиси у вовну аж любо дивитиси. Та ще і оденьчик сіна на рік приґаздували. Політок файний, є що людєм дати, є що д’хаті повезти та ще і продати стане. Є з чого дати симбрилю, страти від звіра та талгара не малисми. Кілька разів приходив ведмідь, а раз то навіть штрик у кошьиру єлівку брати. Та єк кутюги забрехали, вакарі ухватили всєку посудину, єк закалатали, заревли, завівкали, затримбітали, то не лиш бурінник, а й щизник злєк би си. Унадивси був той тулук, та почав що ночі навідуватиси, аж раз ймили го кутюги та надерли з него клочьи та крови пустили. Покалічив він був і кутюгу, але вже більше не показувавси. Підходили і вовки, а раз навіть вовк ухватив був єрку, але кутюги і вакарі, як зачьили гнати то відбіг її. Покалычив її сараку – зломив їй ніжку. Ми хотіли дорізати, але Михайлик не дав. Зложив її ніжку у луб’е, та так нев опікувавси, що подужіла, та й моцна вівца си зробила. Подарувавсми йму ту вівцу, бо то сирота. Його дєдю позатогід у бутині убило.
Та єксми прийшли тут на весну, то настав такий тугий чєс, що думавсми, що всі дробєта вігинут. По мішенні на Зеленім пішлисмо полонинським тєгом через Євірник та Буркут. Коровки руют, овечки блеют за єгнєтами, а шкапєта фіру з набором тєгнут. Кутюги коло воза плентаютси. Прийшлисмо під Чивчин, затерхалисми статок на тарници, перебрилисми ріку та плаєм подалисмиси в полонину. Полонина лиш місцєма зазеленіла, та ми міркуємо, що то вже по св. Юрію, земличка вже парувала, то і травичка скоро рости пічне. Обхаїли ми стаю, повісили оцес триптих, би було си де помолити. Побулисми дві днини, сонечко пригріло, а полонинка, май, дуже позеленіла.
Третої днини під вечір зірваласи дуєвица, надула хмар, почьив падати дощ та перемінивси у сніг. Як ми загнали маржинку у кошьиру, а бутей у загороду при стаї, то ішов уже такий пластовец, що світа не було видко. Ще дужче постуденіло, та зчиниласи поледицє, на чьисок перестало падати, та не на довго, бо знову почьиласи віхола, єк на Відорші. До півночи то впало снігу по кістки. Овечки, сараки, тільки що стрижені, померзли, збилиси в куток у загороді, сніг їх прикрив. У ліс їх перегнати не можемо, бо ніч темна та погубили би си. Запалилисми смолєків, би пантрувати худібку, бо за готарем лая вовків почьила свою музику. Скавучуть напуджені кутюги. Єкос перебулисми ніч, а снігу впало вже у коліно. Давідь загнали ми худібку у ліс та розпалилисми ватри довкруги, би троха огріти. Сніг іде та йде, а вітер надував такі гори снігу, як обороги. Так постуденіло, що вода у коритах замерзла. Декотрі овечки носимо у стаю і відігріваємо, бо гинут. Сіна не було ні стебелини, а минулорічну зісохлу траву прикрив сніг.
Прийшло вже полуднє, а сніг фурт іде. Старий бовгар Юра, що вже 25 років літував на полонинах, засмутивси та кажет: "Ми всьо вже вчінили, щосми могли. Ніц більше вдієти не бізуємо, єк таке веремє потєгне до ранку, то всі овечки з морозу випукают, єк нам Матінка Божа та світий Юрій не поможут". Вакарі в один голос крикнули: "Молімся до Матінки Божої", а Лесько Євдошин, що все маєт свою гадку, кажет: "Розпалім ватру, та таку велику, би нас лекше угледів світий Юрій. Напевно світий Юрій там у небі набуваєтси зі світими. З неба так далеко, та така неґура землю прикрила, що й увидіти глєба. Єк запалимо велику ватру, то всі світі заздре та зуміютси, а світий Юрій урадуєси, щосми го так перед всіми світими погонорили".
Пішли хлопчіща у ліс та нанесли сушнику, суччє, та віворотів, та уклали такий великий ватран, єк непричком оденок сіна. Розгнічували вогонь від обіду до вечора, тай не побізували. Що огонь імеси, то подує вітер, закрутит єк у дідчий данец, роздує дим по полонині, розмече головні, а сніг загасит. Снігу то вже у пояс нападало. Тусок уже налєг на нас такий, що не дай Господи! Над самим вечором духнуло так, щосмиси злєкли, та вибігли, бо гадали, що стаю завалит. Щось прудко перебігло впоперек полонини, але не виділисмо добре, що то було, бо снігом закурило. Але Лесько казав і бігмавси, що видів довідно, єк світий Юрій гнав на білому кони зі списом за яковс маров, що мала на голові єкіс такі роги, єк у цапа. Світий Юрій був снісько такий, єк намальований у церкві, тілько живий та сріблом лискучий. Леґіні пішли знов пробувати вогонь розгнітити. Підложили грани та почьило поволи горіти, а вогонь єк по драбині дерси д’горі, вийшов уверх та свічков спалахнув до неба. Вітер мов сказивси, почьив дути, а вовки вити, але вже не вдалоси щизникови світого вогню загасити. Темна ніч залєгла, та ватра освітила полонину. Стало єсно, єк у днину. Ми всі си урадували, а леґіні затрембітали, щоби світий Юрій почув, що єго помочі худібка та полонинці потребуют. Був такий вогонь, щосми зроду такого не виділи. Десь коло півночи стало так тихо, єк у церкві, ліс перестав шуміти, лиш було чути, єк вогонь тріскотит. Вітер устав дути, а сніг перестав іти. На зорєх знов звієвси, та то вже не був тот вітер, що сночи. Цес вітер вієв із-за готару, від Руської Полєни. Цес вітер був добрий, теплюсіненький. Почьиласи відволода, а єк сонце загріло, то сніг зачьив на очьах щизати, а до двох днів зник, єкби го не було. Поплили води кождою задолиною, потоками та Черемошем.
На полонині моруг зазеленівси, заспівали потега, затокував ґотур, затєвкали ґотки, зацвили всєкі бриндуші, бендєки зачєли гучіти. Полонинка так закосичиласи, єк кнєгиня до шлюбу. Худібка та овечки зачьили доїтиси, щосми не завтєкали молока попрєтати.
Оце я си забалакав, а ви перестали харчувати. Просимо, обідайте, бо банушец застигає. Єк зійду у село, то скручу витиці зі щирого воску та засвічу перед образом Матінки Божої. В середу піду до Косова на єрмарок та куплю найбільшу свічку у Народній Торговли, та засвічу у церкві перед образом світого Юрія, бо він вартий цего. Він нечисту силу з полонини прогнав і нам помагав. Маржинка на прищицю не боліла, ні овечки не помотиличилиси.
Час проходив скоро. Сонце хилилося до заходу. Ми встали від стола, перехрестилися, подякували і розпрощалися з полонинськими людьми.
– Дєкувать вам файно, – промовив Николай, – шосте нас так по ґаздівськи погостили. Дай вам, Боже, бисте щасливо худібку в село зігнали, та бисте у гаразді зимували. Оставайте здорові!
– Дєкувать вам, шосте навідали та побували та гостіть здорові, – побажав Мицканюк.
Зійшли ми з полонини над ріку. Перебрили Черемош кіньми та задержалися на поляні. По протилежній стороні ріки смерековий ліс на стрімкім узбіччі доходив аж до ріки. Чиста прозора вода прибирала зелень лісу. Рвучко плив Чорний Черемош. На закрутах вода вдаряла об скелі, підносилася вгору, бризкала тисячами водяних перлин, пінилася як з гніву, що щонебудь сміє стояти їй на дорозі, кружляла у скальних загибах, знову випливала в головне русло, бурунами перевалювалася через скальні пороги та спішно котилася вузькою долиною. Сонце зайшло поза гірський хребет, червоною загравою красило полонини. Проваллями поточин спливали сутінь та мряка. Часом птаха шукаючи нічлігу, затріпотала крильми, запищала сойка, а пугачі передавали собі кличку.
Черемош шумів, плюскотів, шепотів. Похилені смереки над водою, здавалося, слухають того шепоту так, як часом молодь слухає дідусевого оповідання. Може він і оповідав їм про давні поселення, про те, як король Данило та його бояри своїх коней напували, про опришків та Довбуша, про страшну війну, про гуцульське повстання, про знущання поляків, про закарпатських борців, що гинули з польських і мадярських рук, та ще багато іншого. Шкода, що ми тієї мови не розуміли.