— Не напружуйся, — раптом сказала вона, — мене звати Ліза. Ти ж це хотів дізнатися?
Її голос роздяг мене до нитки! Вона перевернулася на бік, підперла рукою підборіддя, подивилася мені прямо в очі. Сонце виблискувало на її смаглявому плечі, засліплювало мене.
— Куди ти щезла? — запитав я.
— А я взагалі люблю щезати, — відказала вона й знову зосередилася на книжці. Але я вже не міг жити без її голосу!
— Може, піднімемося на гору? — запропонував я. — Або з'їздимо в місто, посидимо в кав'ярні?
— Це зайве. Кав'ярень мені вистачає і вдома. А на горі зараз спекотно.
Я просидів біля неї аж до обіду. Сто разів мене гукали приятелі то на волейбольний майданчик, то в ліс, дехто зі «старичків» вітався з нею. Час від часу ми перемовлялися буденними фразами. Загалом, нічого особливого. Але трималася вона по-королівськи. Коли їй набридла моя присутність, вона сказала:
— Все, досить. Іди до своїх. Чого ти тут нудишся біля мене?
— Увечері побачимося? — з надією запитав я.
— А куди ж ми звідси подінемося…
Вона мене не зрозуміла! Якби я знімав кіно, із задоволенням вирізав би пару-трійку днів з цієї стрічки, щоби одразу перейти до головного. Я вже розумів, що намагатимусь заслужити її увагу, що ми обов'язково ще раз зійдемо на гору і що я спробую обійняти її. А що робитиме вона? Цього в моєму сценарії не було…
— Знаєш, ким ти опікувався цілий ранок? — запитав Макс, коли ми зійшлися в кімнаті перед обідом.
Я зніяковів. Мені не хотілося теревені розводити про неї. Тобто — взагалі.
— Це ж — Єлизавета Тенецька!
Прізвище було мені знайоме, але я не міг згадати, де його чув.
— Авжеж! — пожвавішав Макс. — Пам'ятаєш торішній молодіжний фестиваль «Ніч кіно»? Вона ж там посіла перше місце за короткометражний фільм «Божевілля»!
Он воно що! Звичайно ж, я, від дев'ятого класу, бігав на цю всенощну, проривався на неї без запрошень усіма правдами-неправдами, аж доки після вступу на підготовчі курси, нарешті, отримав посвідчення й можливість ходити туди без проблем. Тоді з цим було суворо: на вході перевіряли кишені, виявляючи пляшки з алкоголем (ми проносили портвейн у термосах), крім того, з собою треба було мати комсомольський квиток.
Фестиваль тривав з ранку до півночі з короткими перервами на нараду журі, під час якої стомлені глядачі мали можливість з'їсти підсушені бутерброди в буфеті Палацу культури та відсьорбнути з термосів «живильної вологи».
Фільм мені справді сподобався. Навіть приголомшив. Він був знятий дуже просто, без пафосу, без найменшого натяку на будь-яку ідеологію. Це було дивно, незвично. Його обговорення затяглося години на дві-три. Але ніхто не розходився, аж доки розпашілі в суперечках члени журі оголосили його переможців, а представники культсекторів райкому, обкому та решта спостерігачів безславно покинули поле бою, обізвавши це збіговисько «вакханалією на кістках справжнього мистецтва».
Навряд чи я міг би докладно переказати сюжет. Це була невеличка кіноновела про самотність. День жінки — від ранку до вечора — яка безцільно блукає великим містом. І закінчення: машина «швидкої допомоги», люди в синіх халатах, заломлені руки, відчайдушні очі героїні. Як виявилося наприкінці, вона втекла з психіатричної лікарні. От і все… Як таке кіно взагалі могло потрапити на цей комсомольський кінофестиваль, не зрозуміло. Потім я довго згадував його, але ніколи не ідентифікував цю стрічку з жіночим прізвищем автора, не намагався з'ясувати, хто він. І от зараз був збентежений, приголомшений. Невже це вона? Ці теракотові кольори, навмисні подряпини на плівці, ця зйомка в манері підглядання в «замкову шпарину»… Мені стало страшно. Ні, мене не лякало те, що вона — старша й талановитіша — все це тільки збуджувало мою уяву. Я просто відчував, що на мене насувається дев'ятий вал, і найрозумніше, що варто було б зробити — ніколи до неї не наближатися. Але для такого рішення я був занадто молодий.