Іван Багряний
ГУЛЯЙ–ПОЛЕ
Лежить Гуляй–Поле в крові і в сльозах,Потоптане, смертю розоране,В бомбових кратерах і черепах,В гільзах,В ожугах,В м'язах,В трісках…І навіть не крячуть ворони —
Жахаються круки, минають здаля, —Шкіриться жаско, смердить земля.
Смердить і душить фосфором і тротилом,Паленим м'ясом і динамітом…І вже не збагнеш тут, де ж було тіло?!Де були очі?! Де ж тут могили?!Де матері, а де діти!?
В смерчах землі, в гекатомбах руїн,В чорних роздзяплених кратерахВід дітей, від дрібних, тільки пил один…І не плаче мати, і не тужить дзвін,І ніхто вже їх не збиратиме.
Не пригорне їх вітер — лиш сажа сама.Брат брата не знайде, і сестер нема.І дітям уже матерів не знайти.І навіть не знати, де ж ставить хрести? —Піроксиліновий сморід і пил.Мільйони мерців обійшлись без могил.Розметані кості згниють без хреста…
Гей, ти ж, Земля моя золота!
Перед ким, перед чим завинила єси?І яких не кормила ще круків!?Та і хто не знущався з твоєї краси?!І яких бракувало ще Юдиних сил,Щоб і кості дідівські піднесли з могилЙ перемішалиЗ костями онуків?!
Мовчить Гуляй–Поле, мовчить Гуляй–Поле,Спалене хтивістю й зрадою Юдиною,І лежать його діти — лежать соколи…І ніхто не скаже ніколи–ніколи,Що й вони, що й вони ж були люди.
Гей, і були люди — горді орли!Тільки ж прості й не лукаві були.
О ви, що цей келих страшний піднесли,Чи самі ж ви його пили?!
Не тужить дівчина, не плаче сестра,І рук не ламає матуся стара, —Одплакали доста — не чути ніде.Ні вітер не віє, ні крук не паде.І пташка тужлива тікає також…
Гей, ти. Земле моя!За що ж!?
За те, що Ти дика була і плідна,Ясна, як червона калина,За те, що Ти сонцю близька і ріднаІ мила, як тая дівчина!За те, що Ти в злиднях росла, а цвіла!Що Волі вітчизною завжди була.Грімлива, співливая Земле моя! —
Хто ж розсудить!? Який судія!?
Мовчить Гуляй–Поле, жаске і руде.А стрілка помалу іде та й іде…
Хай іде. Хай стікає жалоби мить.Хай жахтить ця земля й мовчить.Нехай неминучість присуд веде.'Хай стрілка до риски йде, —
Аж поки не стане на грані отій,Що стоїть Страшний Суд на ній,Аж поки не крикне хтось в мряці страшнійЖаске й невблаганне — «СТІЙ!!!»
Схитнулись тумани, як фата–моргана.Хтось уже кличе. Десь уже манить…Вже вітер жалобу відбув, і встає,І хмару несе, як знамено своє.
Вже вітер шумитиь і полин гуде……Хтось там понурний, мов тінь, іде, —Ступає задумливий і мовчазнийВ кереї своїй бойовій.
І кінь десь, засідланий, кований вже,Пряде одним вухом і тоскно ірже,І оком кривавим у ніч позира…То не тінь — то страшна мара.
Встає від розритих могил і руїн,Іде Гуляй–Поле — проходить один.Іде мовчазний і блідий, мов туман, —Грізний,страшний отаман.
Іде отаман по руїнах, мов тінь.Ступа на уламках усіх поколінь.Над кратером чорним понуро стає.Рукою затримує серце своє.Торкає ногою три черепи він —І чорний,і жовтий,і білий один:…Прапрадід був,Прадід…І син…
Було Гуляй–Поле, було Гуляй–Поле! —Як буряне море, кипіло й гуло.Були в нього діти, гей, були соколи!І не було сили такої ніколи,Щоб скорило, щоб їх знесло.
Три черепи повні сирої землі…
~ 1 ~