— О! І в тебе був значок? — нахилилася до нього Надійка. — О, який гарний хрестик! Але чомусь не блищить. Тоді золотих не давали?
— Хрест Георгіївський, а не значок. — Батько бережно тримав свою нагороду на долоні, як коштовну річ. — Оце такий. На честь Георгія Побідоносця, з чистого срібла.
— Хто ж тобі дав його, тату, цар?
Старший Чепель дивився на дочку поблажливо, потім перевів погляд на сина, усміхнувся.
— Вручив мені «Георгія» на полі бою його превосходительство генерал Брусилов Олексій Олексійович.
— Ви тоді за царя, виходить, воювали? — дивувалася.
— Проти німців воював, а не за царя. За Росію.
Заторохтіло у дворі: мати зачиняла ворота. Худенька конячина протюпала мимо вікон і зупинилася. На візку — поклажа. Щось вузеньке, довге, схоже на труну.
— О, нога моя приїхала, — невесело мовив батько. — За неї «Георгієм» розплатилися.
Увійшла мати. Пов'язана чорною хусткою, наче і справді зібралася на похорон.
— Іди, Йване, розраховуйся з візником. У мене не бере. Як почув, що то в упаковці, відмовився від грошей. — Побачила сундучок на лаві, Павла заклопотаного, впала тінь їй на обличчя, затуманила очі.—О боже! Що це таке, Іване?
А батько відповів спокійно:
— Нічого не сталося, Маріє. Горожанином буде твій син. У Харкові житиме. Ото й усе.
— Облиш. Не те говориш, Іване, — не зовсім вірила чоловікові.— А сундучок? Кращого нічого не знайшли для сина?
Павло, щоб спрямувати розмову в інше русло, нагадав:
— А з візником так ми і не розрахувалися? Он він уже виїжджає з двору.
Батько узяв під руку милицю.
— Чув же, грошей не хоче. Гукнути хіба? Нехай розговіється. Скоч за ним, Павле.
Поки кришили цибулю та огірки, батько з візником у дворі розпаковував ящик. Павло вийшов до них. Батько акуратно кліщами витяг цвяхи, щоб дощечок не розколоти. Вони для нього були ніби дорожчими за те, що в ящику. Під шаром стружки знайшли мішечок брезентовий з інструментом і запасними гвинтиками, шайбочками, гайками.
Протез лежав на дні, загорнутий у папір.
— Важчий за мою дерев'яну, — мовив похмуро батько.
Понесли в хату. Розгорнули, поклали на лаві. Металеві суглоби блищали нікелем, як шишаки на двоспальному ліжку. Жовта шкіра на залізному сухожиллі рипіла й піддатливо вигиналася разом з ним. Реміння пахло військовим спорядженням.
Їздовий Максим Тополя, недалекий сусід, чухав лису голову, шморгав носом, оглядав протез. Заходив то з того боку, то з того, але руками доторкуватися остерігався. Іван Чепель щось там необережно натис, нога заворушилася, зігнулася в коліні. Максим злякано одсахнувся.
— Дорога, видно, штука, — покрутив головою згодом, аби не мовчати. — Самої шкіри пішло он скільки. — І хльоснув себе пужалном батога по халяві. Ні, фабрична нога не сподобалася Максиму Тополі, хоч, видно, обійшлася в копієчку.
— Прошу до столу, — покликала мати. І як тільки одійшли од лави, метушливо накрила протез благеньким ряденцем.
Так він і пролежав на лаві до пізньої ночі. Інші клопоти забрали увагу матері, батька: збирали Павла. Поклали йому в сундучок штани вихідні, найновіші, дві сорочки, рушник. Шкарпетки Надія нашвидку випрала й засунула в піч, щоб швидше висохли, бо треба було ще й полатати. Подарувала братові своє маленьке дзеркальце, одрізала півкуска пахучого мила «Букет моєї бабусі». Ниток намотала у запас — білих і чорних, батько підказав. Загорнули в папір ложки — столову і чайну, виделку, ніж найпохватніший— вузьким різаком. З великої скрині, де берігся посаг ще материн дівочий, витягла біле простирадло.
— Подушку візьмеш? Одну чи дві?
— Куди їх… Досить однієї — маленької.
— Пухову бери. Ще тільки до половини напакували, поміститься. Завидна штука сундучок солдатський!
Ледве засіріло небо — Павло вже на ногах. А мабуть, і не лягала. Біля печі клопочеться і дивиться, дивиться на Павла, аж йому моторошно.
Сундучок на замку. Окремо в торбині — харчі. Картопля, цибуля, часник, яблука. Трохи горіхів. Вони зверху й торохкотять, пересипаючись. Хотіла мати всунути й чавунчик, начищала його, терла цеглиною, та Павло відмовився.
Мабуть, голосно тпрукав у темряві Максим Тополя, бо сусіди попрокидалися. Он і Наталка вискочила боса, на ходу заплітає косу: «Хто це і куди їде? Ага, Павло».
Сундучок поклали в передку. Старий Чепель сів позаду, виставивши дерев'яну ногу, як рушницю.
Наталка одвела Надію за хату. Про що там гомоніли Павло не чув, але він бачив, як сестра пригорнула до себе Наталку і щось їй шепнула — у саме вухо. Та ніяково засміялася, перекинула косу через плече і, обірвавши білу жоржину, підійшла до Павла.