У кімнаті сидіти самому було якось незручно, і тому він поніс табуретку на двір.
Сонце вже добре припікало. Біля дверей у пилюці купалися горобці. Чорний кіт-ледащо підповзав до них по-пластунськи, але не спішив, наче грався. Мружився тільки та час від часу жалісливо нявкав: собі співчував чи їм. Одинокий дуб з порепаним стовбуром розкинув богатирську розкішну крону, всіяну жолудями. В думці Іван Чепель порівнював його з людиною-патріархом. Отак само сіється по землі рід людський. Старе відмирає, молоде росте від нього, вкорінюється, набирає сили, живе. Думав і про Павла. Це ж він — його, Івана Чепеля, жолудь. «А чи будуть з тебе, сину, люди?»
Фуркнули, прошелестіли над головою горобці — всі разом. Хтось налякав їх. Чепель підняв голову. Перед ним стояв довготелесий чолов'яга в толстовці з попелястої грубої матерії, зовсім голомозий. Увесь він якийсь сухий, наче в'ялений, череп вузький, видовжений, на самій маківці — картата тюбетейка. Це згори. А знизу — все на інший манер: галіфе, хромові чоботи, шкіряний пузатий портфель під рукою.
— Ви хто будете? — Чолов'яга приглядався до раннього відвідувача. — Когось шукаєте?
— Коменданта чекаю. Товариша Клопотовського.
— Я комендант.
Чепелю здалося, що десь він уже й раніше зустрічався з таким-от чоловіком, чув ніби голос його. Клопотовський гугнявив, наче в горлі у нього пищик з жовтої акації, яким люблять бавитися діти.
Почувши від Чепеля, хто він, звідки, чого приїхав, Клопотовський одразу пом'якшав.
— Є. Є таке розпорядження товаришки Вільхової. Вашому сину пощастило. В цьому році туго, а бач, віддали йому перевагу. Дякуйте товаришці Вільховій, вона — місцевком, а він вирішує. І Тюриній. Заслужений, мабуть, ваш син? Демобілізований червоноармієць?
— Буде червоноармійцем років через два.
— Чому ж така йому увага? В сорочці народився, не інакше. Може, тому, що батько — інвалід. Уявляєте, я вже немолодий, а й досі без квартири, хоч і комендант. — Потім перепитав, з якого села Чепель. — О, з Гуляй- гори? — Клопотовський уважніше подивився на Чепеля, на його дерев'янку. — Бував і я там. На ярмарку. Але то вже давно, тепер про ярмарки і не чути.
— Не такі великі, але бувають.
Комендант запросив Чепеля в конторку, взяв у нього Павлові папери.
— Вступні членські внески зараз заплатите? — запитав Клопотовський.
— Які це — вступні?
— Я три книжечки синові одразу випишу: буде він членом Міжнародної організації допомоги борцям революції — раз, войовничим безвірником — два і другом дітей — три. Зветься «ДД». Кіоск бачили при вході? З вікна торгує. То від «деде». Не буде у нас стопроцентного охоплення, не буде й кіоска. Словом, з вас по десять копійок вступних і по п'ятаку членських. Всього сорок п'ять копійок.
Олівець брав комендант усією п'ятірнею, а коли рахував гроші, Чепель помітив: у нього пальці не розгинаються. Водив олівцем, як швець ножем, літери виходили незграбні.
Комендантові захотілося показати батькові майбутнього постояльця й інші кімнати. Повів у червоний куток, в туалет, підвал з паливом, похвалився тим, що на кожне ліжко є по два комплекти білизни, запасні байкові й ватяні ковдри. Заганяв зовсім Чепеля, забув, що той без ноги. Хотів ще похвалитися кіоском, який торгує від «деде», але на його стукіт віконечко так і не відчинилося. Та й крізь вікно було видно, що товариство «Друзі дітей» достатньо постачає гуртожитку пиво і квас, махорку, цигарки, недорогі цукерки, пудру, тройний одеколон і навіть губну помаду. Найпривабливішим для Івана Михайловича Чепеля було, звичайно, пиво, оті зелені пляшки «Нової Баварії», як навмисне, вишикувалися на виду, викликаючи і в Чепеля, і в Клопотовського нестерпну спрагу. Іван Чепель подумав, що «Друзі дітей» — це добре, а власний мішок надійніший. І признався комендантові, що приїхав не з пустими руками. Хвилин через десять вони вже сиділи в тій самій кімнатці, де мав жити Павло. Сальце, пиріг, огірки… Сповнений комендантської гідності, Клопотовський відклав набік свій портфель, кахикнув і взявся до трапези.
Надвечір повернувся Павло. Застав батька в гуртожитку ніби розімлілого. Ліжко було вже застелене, на тумбочці лежали новенькі квитки трьох добровільних організацій, до яких записав Павла Клопотовський. Під ногами м'яко лежав килимок: його зранку не було.
— Не дрейф, синок! Житимеш у Станіслава Миколайовича, як у бога за пазухою. Він тебе в обиду не дасть.