«Ой, мамо, мамо, невже ніколи в голову не приходило тобі, що і я — бідовий? Що в Лісових не тільки хлопці є? Почути від мене хочеш, як до Миколи ставлюся? А ніяк! Руку він на мене підняв. Це йому прощаю. Хоч і не забуду ніколи. Даремно нагадала мені про Миколу».
— Приходить, кажеш, Микола, як і мене немає? Та він же, мамо, комсомольський секретар. Ну, а Надя ще в школі була активісткою.
— Може, й так, — згодилася мати.
Замовкла, вибирає картоплю. Мовчить і Павло. Тріщать качани: хрусь, хрусь. Хоч і не однаково йому, як то все буде з Надією.
Он уже й батько прямує на город. Здаля щулиться до Павла. І той дожидає. Іван Миколайович акуратний, поголений — таким буває не завжди. Іде без палиці, руки тримає не внизу, а розкидав убік, ніби під ним не земля, а вузька кладка. Палицю залишив біля воріт, така вже у нього звичка. На своєму обійсті хазяйнує без палиці. Звик до ноги дерев'яної. Але буває зранку — ні за гаряче, ні за холодне. Бродить, як мара світова, похнюпившись, щось шукає і не знаходить, на обличчі — безнадія. Піди спитай, що з ним коїться. Видно, мінятися погоді, мліє батькова культя. Признавався Павлові, що часом відчуває задавнені болі, вони від культі пробігають далі вниз, ніби у серцевині дерев'яної ноги відновилася чутливість, може поворушити навіть пальцями, яких немає.
Усього ж кілька днів не бачилися з сином, а певно, скучили один за одним. Якісь насторожені обоє. Ну, та це перша мить така. От уже Павло простягає батькові гарячу, натерту держаком руку.
— Здрастуй, синашу. Харчують вас на фабриці добряче? Не охляв?
— Гріх скаржитися. То самі кухарюємо, то в їдальні. Супи, борщі, розсольники, як дома. І макарони, і каші.
— Пісні чи з м'ясом борщі? — цікавиться мати.
— Як коли. Бувають з рибою, з просолом.
— А молоко?
— Частіше кефір. Пий скільки хочеш, аби гроші. Я, буває, і до їдальні не йду. Кефір, булочка, а на закуску халва. У буфеті іриски — копійка штука. Я ж їх з дитинства люблю. Але що це ми все про харчі? Розкажи краще, тату, що там дядько Ян надумав. Прошеніє якесь до Москви надіслав?..
— О, вже й ти знаєш? Кров у нього гаряча. Наслухався радіо та й написав, що в добровольці хоче йти. Абіссінію захищати від Італії. Так, каже Ян, англо-американські імперіалісти у вісімнадцятім році вдерлися з моря в Прибалтику і задушили свободу Литви, Естонії, його рідної Латвії.
— Годі вам чужі кісточки перемивати. Облиште, — мовила мати.
— А ти Павлуся нагодувала? Чи заодно будемо обідати й вечеряти?
— Не захотів. Одвик од материних борщів.
— Ну, він не захотів, а я, признатися, хочу. Бачиш, мучуся з кукурудзинням, ніяк не висмикну, охляв. Іди- но краще накривай стіл і нас гукай. Там і поговоримо. Та що, власне, для Павла нового у нашій розмові? Хіба про Надію. Ми тут з матір'ю радилися. Другий рік, як семирічку скінчила, в сусіднє село, де є восьмий, ходити не хоче, бо й справді для дівчини далеченько. Забирай її до себе, га? Вдвох веселіше буде їздити. Наталка ж он влаштувалася, заробляє, А в селі що? Ну, хліб дають, ну, сіно, ну, ще там за рахунок трудоднів чогось випишуть. А сидимо без грошей. Кум он хвалиться, що його Орися півтисячі за рік наскладала, в друкарні працює. Оце буде їй підмога, як заміж вийде. А в нашої теж руки проворні, здоров'ячко нівроку. Метикуємо, Павле, так і так. На фабрику їй треба, під твою опіку. Спершу ученицею, як усі.
Аж тепер ніби заспокоїлася мати: Павло потурбується. Він хоч і приструнює часом сестру, а любить її. їх же тільки двоє у батьків.
У селянській хаті подавати на стіл недовго. Наварено ще зрання, а піч своє діло знає. Тепла в ній вистачить до ранку, до нового вогню.
— Може, її в наш фабзавуч влаштувати? Житлом забезпечують, спецівкою. І двох зайців уб'є. Робочу професію матиме і знання підвищить.
— Тобі видніше, сину.
У хаті, як увійшов Павло, запахло свіжою сосновою стружкою.
— Майструє щось тато?
— Майструє тобі сундучок. Повезу, каже, в гуртожиток новий, а свій заберу. Скучає за ним. Усі ж фронти з ним пройшов.
Повискує маятник годинника на стіні. День осінній короткий, а до станції пішки далеченько. Треба йти, навпростець дорога то лугом, то бором. Ще й гора на шляху, кругла, як остиглий вулкан, тільки що не з твердої породи. Від неї і назва села: Гуляйгора.
«Наді сподобається наша фабрика, — переконано тоді подумав Павло, йдучи на станцію. — Кращої професії й шукати не треба».