— Вірно кажеш! Наше добро! — згодився високий, у солдатській гімнастерці чолов'яга й поліз на неосідланого жеребця, якого досі тримав за шию.
Із сутені двору посунула за ним решта. Дядьки і молоді хлопці вели коней, корів, дехто гнав овець, телят, якийсь хлопчисько ніс у мішку порося, воно кувікало.
Микита Маляр, комнезамівський ватажок, рвонувся вперед, схопив жеребчика за вуздечку, але раптом хтось ззаду припік коня смолоскипом, він кинувся божевільно вбік, поніс і вершника, і комнезамівця. Кандиба саме виліз на діжку, хотів мітингувати, але кінь перекинув діжку, вона затріщала й репнула, скидаючи іржаві обручі. На сухі клепки впав оратор, підтоптавши під себе якогось дідугана із смолоскипом. Тої ж миті гас пролився на них обох, запалав одяг.
— Р-рятуйте, люди! Вбивають! — заволав Кандиба й пальнув з нагана.
Налякані пожежею й пострілом, корови виривалися з рук, тікали, ламаючи кущі. Коні ставали дибки, їхнє дике іржання котилося луною над садибою, ставами.
Якийсь кучерявий молодик поліз на залізну браму й звідти загорлав:
— Братці, не дайте себе залякати! Я не тутешній, але підтримую мого друга Семена Кандибу, який сім год на революційному баркасі плавав і робив, значиться, переворот. Чуєте, братці! Для кого цей латиш береже маєток? Для буржуя. А Татлін йому платить за це. Та не керенками чи совзнаками, а золотом, чистоганом платить. Вони панові служать, а ми з вами — революції. Ленін казав, що народ — хазяїн усього добра.
Комнезамівці стягли його на землю.
— Не смій, наволоч, дороге усім народам ім'я брехливими вустами називати!
— Ага, фінка у тебе! Під суд підеш, контра! Ану, в'яжіть його, хлопці!
Захиталися смолоскипи, юрба розступилася, пропускаючи озброєних комнезамівців. Їх було всього четверо, але діяли вони без вагань, рішуче, наче за їх спинами стояла добра сотня спільників. Хуторяни помалу відступали в сутінь дворища, дехто вже й за налигач не тримався, робив вигляд, ніби він випадковий свідок того, що тут коїться.
Микита Маляр підніс руку:
— Люди, товариші! Наш голова Ян Карлович — почесний червоний стрілець, він охороняв товариша Леніна в Смольному. А Кандиба хто? Ви ж його знаєте — з махновським обозом прибув у Гуляйгору. Під матроською тільняшкою в нього бандитська душа. Ми йому давні гріхи забули, але, як видно, горбатого могила виправить. Як же ви пішли за ним? Яка може бути анархія на п'ятому році революції! Справді, товариш Ленін казав, що жити по-старому не можна, буржуям панувати зась. Що було їхнє, то стало наше. Але стоїмо ми за революційний порядок. Ось у цьому маєтку буде комуна, житиме наша біднота, солдатки, що залишилися без чоловіків, їхні осиротілі діти…
Коли все стихло на колишній татлінській садибі, а сільрадівська бричка котилася лужком, раптом бабахнуло десь у берегових очеретах. Просвистіла куля. Кандиба, який сидів опустивши голову, стрепенувся, ожив:
— Ага, не залякали наших!
— Марно радієш, — спокійно відповів Дзеніс. — Куля дурна, може, чого доброго, й у свого влучити. Таке часом трапляється. І до суду не дотягнеш, бандите.
Розвиднялося. На сільрадівському даху у чорному гнізді змахнув крилами лелека. Збирався, мабуть, летіти за поживою. Як тільки бричка зупинилася, назустріч вийшло з сіней мале хлоп'я.
— А ти звідки взявся?! — здивовано сплеснула руками Ліда. — Дивіться, люди, ще один із наших…
— Не спиться, бач, і Павлові. Чого ти, синашу, приплентався так рано?
— Хтось стрельнув з усієї сили, я й злякався. Он і лелека прокинувся у гнізді.
Який у малого сон, коли стріляють.
Село Гуляйгора невелике. Кожна родина тут у тридцятих роках складалася з двох прошарків: батьки в землі копалися, а дорослі їхні діти ревно топтали щодня дорогу на станцію — до їхніх послуг були ранкові поїзди. Свій хліб добували не в селі, а в цехах заводів. Але ж село є село, і гуляйгірське поле не гуляло. Колишні одноосібники об'єдналися в товариство по спільному обробітку землі, потім пройшли через колективізацію, зазнали на цьому шляху короткочасного «запаморочення від успіхів», виправляючи чужі й свої помилки. У нагороду за труд діждалися й розквіту колективного господарства. І вже не совісно було запросити за святковий стіл і самого Семена Михайловича Будьонного, який десь ніби поблизу воював — колгосп охрестили іменем Червоної Армії.
Але це вже було пізніше. А тепер, крутячи педалі, Павло Чепель пам'ятає і те, з чого починалося.