Харків'яни стояли мовчки, присоромлені поведінкою Івана. Павлові подумалося, що оце зараз за ним слово, за командиром. І не знав, що сказати, як вирішити: відкрити двері і першим піти під дощ чи попроситися до геологів на ніч, залишитися хоч би у цій майстерні, перебути негоду. Думалося і так, і так.
І раптом почувся голос Мартинюка:
— А що, братці, надворі — осінь. День короткий. Скоро потемніє, залишайтеся до ранку. Тоді й колеса закрутяться хутчіш. Єсть така доцільна пропозиція. Як ви думаєте, хлопці, виграють вони, залишившись, чи програють? Чайку нагріємо перед дорогою, про наші діла розкажемо харків'янам. Дивися, котрийсь до нас завербується…
— У них свій розпорядок, втручатися не маєм права, — мовив Андрій Туман — той, що зварював вилку. — А у ваших словах є раціональне зерно.
І не встиг Павло дати згоду на вимушене чаювання, як Андрій поставив чималий закіптюжений чайник на гарячу плиту. Зробив це швидко, впевнено, наче знав наперед, що пропозиція приймається.
— Хай буде по-вашому, товаришу Мартинюк. Ми вам вдячні за гостинність і допомогу.
Обідали й вечеряли заодно. По-домашньому запахло сало з часником. Кубрак краяв його на тоненькі скибочки, видно, резерви були скромні, а компанія чимала. Андрій Туман приніс цілий кошик яблук. Радив нарізати і класти в чай замість лимона. Залишився чаювати з ними і Петро Кононович. Рогов розкрив банку бичків у томаті.
— Отже, у вас, кажете, агітпробіг, — повів розмову Мартинюк. — За що ж агітуєте?
Відповів Рогов:
— За дострокове виконання другої п'ятирічки. Ну, і проти паліїв війни.
— Так, так, за це агітувати треба. Я, між іншим, теж з племені агітованих. У двадцять першому голодному році загітували випускника сільської школи подавати документи на курси вчителів. За три роки вивчився на математика. Розподіляла Наркомосвіта, персонально з кожним розмовляв товариш Скрипник, відомий ленінець з дореволюційним партійним стажем. Всі їхали на село. Мене ж загітував у Російську Федерацію: вона дуже просила кілька точників. Він мою долю визначив, а я — моєї Тетяни. Розписалися ще в Харкові — і в дорогу. І ось молоді вчителі з України у Щиграх. Він — математик, вона — мовник. Квартиру дали при школі, її ще земство будувало. З окремим входом. Сарайчик, погріб. Навчайте дітей, живіть людям: і собі на радість. Та ось посилають мене на вчительську конференцію у райцентр. Розмова ділова, нелегка. Не вистачає підручників, зошитів, бідняцьким дітям треба одягом допомогти, взуттям. А є й круглі сироти, адже тільки-но закінчилася війна. Районні методисти рекомендують, як забезпечити успішність. Словом, педагогіка… А на третій, здається, день до вчителів високий гість прийшов. Ми вже чули це прізвище — Губкін. Академік Губкін Іван Михайлович. Районне начальство сіло за стіл з ним разом. Учителів уже раніше попередили — Губкін взагалі в науці великий авторитет, а в геологічній — особливо. Сюди, в загадковий Курський край з його магнітною аномалією, Губкіна, мовляв, сам товариш Ленін послав. Залізну руду назвав Ленін хлібом промисловості. От і треба її знайти, видати на-гора. Слухали Губкіна. Років йому тоді було небагато, не більше як мені тепер. Під сорок, а два інститути скінчив. Починав теж з кар'єри вчителя, а потім передумав, поїхав у Петербург в Гірничу академію. Побував в науковому відрядженні і в Америці, ще до революції. Потім Володимир Ілліч Ленін особисто звернувся до нього, щоб швидше повертався. Треба відновлювати господарство молодої країни робітників і селян, піднімати науку. Сидять учителі, слухають. А голову мені свердлить думка, чого це він нас агітує. Ми ж товаришем Скрипником, теж ленінським посланцем, мобілізовані на ниву освіти. Губкін же про свої задачі говорить і при цьому посилається на Леніна. Наркомосвіти України Скрипник знав Володимира Ілліча не менше, ніж академік Губкін. Завідуючий райнаросвітою навіть трохи збентежився, вибравши слушну хвилинку, коли академік собі з графина воду наливав, неголосно, тактовно подав репліку.
— Ви, шановний Іване Михайловичу, усіх наших щигринських учителів вирішили до себе завербувати, на КМА, чи через одного?
— Через одного, — без вагання відповів академік. — Я агітую, в першу чергу, мужчин, ну, а про жінок нехай вже самі чоловіки подбають.
— Отак я став геологом, — закінчив Мартинюк.
Видно, що Петрові Кононовичу і зараз приємно минуле згадувати. Пройшло з того часу дванадцять нелегких років. Було що розповісти. Шкода, обмаль часу. Харків'янам треба рано в дорогу вирушати.
Чергова гуртожитку, в якому поселено харків'ян, сиділа не за столиком, а на канапці — кругловида, молода, але якась інертна.