На другий день, прощаючись із містом, четверо учасників велопробігу сказали проводжаючим не «прощайте», а «до побачення».
Ще довго на дорозі харків'ян траплятимуться незліченні скарби магнітної аномалії, які відкрили для себе радянські люди. Вона заволоділа думками їхніми так міцно вперше і вже залишиться в душі назавжди. Справді, заради цього одного варто було їм, молодим, що починають трудове життя, побувати на маршруті п'ятирічок соціалістичних перетворень і звитяг.
Далі дорога пролягала на північ. Десь між Курськом і Орлом кінчається «влада» аномалії, компаси повертають собі чудодійну постійну властивість.
На карті — Орел. Місто — як птах, говорять про нього поети, воно злетіло на знану в історії Русі Ямську гору, де були спостережні пости воїнів-слов'ян, що боронили рідну землю од татарських орд, зажерливих і бундючних найманців королівської Польщі, загарбницьких військ Наполеона Бонапарта.
Дощ припинився. Сонце знову сяяло, приємно зігрівало спини велосипедистів, їхалося весело. Головна дорога широка і чиста, стрункі ряди дерев з позолотою осені на листі, сповнені пташиного гомону.
Звідси, з Орловщини, пішов наступом Південний фронт, очолюваний Ворошиловим, Будьонним. Треба було звільнити від білогвардійців і Денікіна Україну. Все, що пам'ятав Ян Дзеніс про ті події, про себе і своїх побратимів, чув од нього Павло, і то не раз.
Розділ тринадцятий
Пора було зупинятися на перепочинок, до того ж попереду автобусна станція, пошта.
Десь дівся Рогов. Та ось і він: приніс поштового паперу, пачку конвертів.
— Надумав оце додому написати. Цілий тиждень у дорозі, а мовчимо.
— А ти за всіх не розписуйся. Я з Курська послав листа, — похвалився Солод.
— Бач, який егоїст. Ну добре, тепер наша з тобою черга, Павле. Засядемо за писанину, а вони хай нудяться чекаючи.
Павло згодився. Справді, звістку про себе подати треба. Наталці… Як не крути, а він таки нечесно повівся з сусідкою. Образив. Говорити про це з нею важко, а написати треба. Наталка добра йому хоче. Од неї нічого не приховував раніше. Навіть про Лесю. Наталка завжди уважно слухала, здавалося, співчувала. У всякому разі, з Наталкою йому ділити нічого. Про це він і напише.
З буфету хлопці пішли на пошту.
Павло намацав у кишені бєлгородську автомати ручку. І водночас натрапив на пакет. Тільки тепер згадав про батькове доручення. В останню хвилину, як прощалися, просив одвезти листа в Москву і там передати адресатові в руки. В Москві проживає Улановський. Сталося так, що за повоєнні роки вони раз тільки і бачилися. Листувалися, щоправда, та й то не часто. На його пошуки Улановський відгукнувся одразу. Мав батько лягати знову на операцію і тоді згадав Улановського.
Нога, вірніше, те, що залишилося від неї, почала дошкуляти. Прокидався вночі, відчуваючи біль. Одірвало її на фронті вибухом теї міни, ампутували вище коліна. Вже ніби й звик без неї. Нема, то й нема. Пристосувався й так жити, одначе — з сього ні з того посиніла, потім тіло стало терпнути. З'явилася червона плямка. А тут приходить Дзеніс:
— Ти що, на той світ зібрався? А якщо це гангрена?
І забрали тоді Івана Чепеля, інваліда першої світової, в лікарню. Одвезли в Жихір. Одразу й попав на стіл, Місцевий лікар Прядкін відомий на цілу округу. Не одного від смерті врятував. Але і в Прядкіна є «своє» кладовище, як у кожного лікаря. Передав батько з лікарні, щоб приїхав до нього з Яком Дзенісом і Павло. Був тоді ще малий, років десять-дванадцять. Дзеніс — за їздового, на возі — Павло і мати.
Зробили операцію. Ніхто в лікарні не сказав, що то в батька за хвороба. Потім вийшов до них Прядкін. Плащик накинув на плечі поверх халата. Начебто спокійний, упевнений у собі.
— Зробили що треба… — І замовк. Важко зрозуміти Прядкіна: задоволений він станом пацієнта чи лише поводиться так, щоб їх заспокоїти. — Рана Івана Михайловича — це, коли хочете, як вулкан. Мовчить, мовчить, а потім прокидається.
Павло не зрозумів, до чого тут вулкан, але йому здалося, що лікар Прядкін нічого страшного не сказав, щоб плакати, як це робить мати. Згадалися батькові слова, які той любив повторювати: сльозами горю не поможеш.
Ян Дзеніс почав заспокоювати матір:
— Ось так і в мене було, Маріє Миколаївно. Поставили у лазареті діагноз — слово чуже, забув уже. Чую — погані мої діла. А бачите, все обійшлося. Ще й на фронт виписали, а не додому. Поранили і мене денікінським снарядом. Під Кромами в ліву руку поцілили, — Поворушив пальцями, демонструючи, що вони в нього слухняні.