Векшин сів, даючи зрозуміти, що офіційна частина їхньої зустрічі скінчилася, усім можна почуватися вільніше. Павло теж сів. Фотограф заходив то з того, то з того боку — старався… Павло, як йому здалося, в об'єктив і разу не потрапляв, думав, на фото буде лише спина.
— Я нещодавно й у вас був, товариші,— продовжував розмову Векшин. — Ваш колектив — молодий і здоровий. У першій п'ятирічці він добре налагодив виробництво, у другій треба турбуватися вже й про нього.
Маленький репродуктор ніби допомагав Векшину — диктор інформував про передсвяткові московські новини: «Прибула делегація молодих антифашистів з Гамбурга… Кондитерська фабрика «Червоний Жовтень» випускає надплановий шоколад… Гості з Польщі поклали до Мавзолею Леніна живі квіти…»
Радо зустріли гостей ткачі «Трьохгорної мануфактури». На високім помості — стіл, накритий червоною скатеркою. Великі букети живих квітів, погруддя Леніна. Ідуть через увесь зал троє дівчат з баянами, ллються маршові акорди. Музика наповнила зал, здавалося, грав оркестр.
У президії — представники різних народів.
— Дорогі друзі,— чути бадьорий дівочий голос. — Від імені молоді «Трьохгорки» дозвольте привітати наших дорогих гостей — представників демократичної молоді світу. Ми разом боремося проти паліїв війни, проти фашизму. Дозвольте оголосити: до нас прибули сьогодні…
Перекладачі — студенти інституту іноземних мов — повторюють короткі виступи прибулих.
Чути вигуки:
— Рапель, туа Барбара! Туа Барбара!
Одна з дівчат коментує:
— Це вірш Луї Арагона: «Згадай, Барбара!»
Пристрасно читає француз. Чимало є таких, котрі знають цей вірш. Повторюють його по-російськи.
Цілком зрозуміло, що після такої зустрічі четверо харківських молодих робітників не в готель вернулися, а пішли на Красну площу.
В готелі, як уже смеркалося, чергова разом з ключем подала їм невеликий пакет.
— Хто з вас Чепель? Полковник приходив. Допитувався, коли обідаєте, вечеряєте — видно, дуже хотів І побачитися.
Пакет акуратно перев'язаний, під шпагатом папірець з написом: «Це, Павлушо, матері, батькові від нашої сім'ї. Щоб не забували. У пакеті є мій лист. Сьогодні вже їду «на природу». Будь щасливий, хлопче. Твій У.»
Минули ще дві доби у Москві: ЦУМ, морока з велосипедами, які Смирнов допоміг, нарешті, відправити малою швидкістю. Фотографування на спогад біля Великого театру.
Поїзд «Москва — Харків» мав одійти о дев'ятій годині двадцять хвилин вечора, але на вокзал прибули за годину раніше. Під час посадки Павла Чепеля чекав сюрприз: уздовж вагонів поважно походжав не хто інший, як Денис Лісовий. У повній формі. Двоє пасажирів з чемоданами то наздоганяли його і про щось просили, то розчаровано зупинялися. Між іншим, головний кондуктор, як дивитися зблизька, не так уже й тікав од настирних прохачів.
Квитки були в Рогова. Він підійшов першим, за ним Кубрак, Солод і останнім взявся за поручень Павло. Головний кондуктор спершу подивився на Чепеля байдуже. В його обов'язки не входило приглядатися до пасажирів. Але Лісовий на якусь мить таки затримав свій погляд на Павлові. Густі брови здивовано полізли вгору.
Прозвучало останнє попередження: проводжаючі мають вийти з вагонів.
Побіг назад перон, побігли освітлені вікна вокзалу, м'яко котилися вагони, стики рейок під колесами майже не відчувалися. Пасажири зосередилися біля вікон: у кожного своє прощання з Москвою.
— Товариші пасажири, займіть свої місця. Приготуйте квитки.
Так почалася дорога додому. І Павло признався собі, що думає зараз не про «Червону нитку», не про те, як звітуватимуть перед Тюриною, а про інше — про Гуляйгору.
Двері, тихенько повискуючи, поповзли, у них — червоне, пітне, таке знайоме й відлюдкувате обличчя. Очi обмацують пасажирів, зупиняються на Павлові.
— Чепель?! Яким побитом? І чому в такій обмундировці?
«Впізнав-таки!»
— Наше вам шанування, Денисе Оникійовичу. Ми у Москві за дорученням фабричного комітету.
— Бачу, що не за витрішками приїхали. Таку форму ні з сього ні з того не видадуть. Та ще з реміняччям. Мабуть, і нагани видадуть?
Рогов відчув, що між цими гуляйгірцями-земляками особливі взаємини. Тому й собі озвався:
— Не видадуть, а вже видали. Зареєструємо в Харкові, і можна буде носити в кобурі.
— Так, так. Завербували вас. А що? Хлопці ви надійні. А службова форма, я тобі скажу, Чепель, надає солідності й таким.