Так Павло і вирішив. Ще рік походить в робітниках. А за цей час підтягнеться до вступу на робітничий факультет. Матиме гарантію. Адже після двох років служби іти вчитися — зелена тобі вулиця. Не біда. Він від. разу стане студентом вищого учбового закладу.
Почув, як клацнула клямка на хвіртці. І побачив спершу Надію, а потім і Миколу Лісового. Сестра притримала хвіртку, ненароком бацнула хлопця по лобі, а він усміхається… У Миколи на плечі чималий оклунок видно.
— О, Павлуша повернувся! — скрикнула радісно.
Павло невиразно махнув рукою і, не промовивши й слова, зайшов до хати.
Мати озивається до сина лагідно, приховуючи затаєну тривогу:
— Ти, мабуть, Павле, купатися будеш? Пилюки набрався по самі вуха. А я води нагріла. Там он Лісовий Коля прийшов. Це він Наді соняшникове насіння допоміг принести. Дали натурою в колгоспі.
«Ех, мамо, мамо… Нічого ви не знаєте і знати не хочете», — не сказав, а тільки подумав Павло.
На столику в його колишній кімнаті побачив термометр у паперовому футлярчику і листок з батьковою температурою. Сьогодні четвертий день, як міряють. Уранці, ввечері. Почали з тридцяти семи градусів, а далі — то по одній десятій, то по дві підвищується. Нині вранці — тридцять сім і шість. Навчена бідою мати завела температурний лист. Знала вже, що хвороба сама не пройде і що таблетки від кашлю чи нежитю не допоможуть. Та невже знову знадобиться хірургічний ніж? Різати ж нема чого, де не доторкнись — суцільна рана.
Батько заснув. Спав довго і трудно. На твердому вузькому тапчані в незручній позі. Часом стогнав. Випростав руки, мабуть, угрівся під старим, власної вичинки кожухом, річчю недорогою, але корисною і в дорозі, і вдома. Чи під себе підстелити, чи в голови покласти, чи накритися замість ковдри. Від нього так добре пахне родинним хатнім духом, який не вивітрюється ніколи. Шили на батька коротеньким, щоб не важким був і не волочився по землі. Старі й нові хірургічні шви боялися холоду — кожухом було їм затишніше.
Прислухаючись до того, як постогнує батько, Павло жалів його, гарячково шукав виходу із скрути. Не хотів згоджуватися із своїм безсиллям, з безпорадністю медицини. Спішив думкою в лікарню — до Прядкіна. Просити, молити його, щоб зробив усе можливе і неможливе. Зрозуміло, що потрібна нова операція, тільки хірургічний ніж одсіче смерть. Знову ризикувати. В батька солдатська натура, солдатська душа. Якщо душа витримає, то воскресне до життя і тіло. Так воно було і так має бути.
Прийшов фельдшер. З Городка, Дмитро Васильович.
— О, на вовка, як то кажуть, і звір біжить. Я їду до вас і гадаю — повернувся Павло чи ні. А він тут як тут. От зроблю два укольчики Івану Михайловичу — і одвезеш до лікарні. Чекати більше нічого. — Дмитро Васильович прислухався — спить Іван Михайлович чи просто лежить із заплющеними очима. А той саме заворушився, може, почув крізь сон знайомий голос.
Мати своє діло знала. Витягла з печі баняк з окропом. Поставила біля дверей на табуретку миску, наготувала кружку, пахуче мило. Дмитро Васильович підставив руки.
— Мені просте мило, Маріє Миколаївно. Воно надійніше.
Марія Миколаївна помалу зливала йому, про щось тихо гомоніли.
Іван Михайлович знову заворушився. Зиркнув з-під кожуха на фельдшера, видно, впізнав.
— Лежи, лежи, Іване Михайловичу, як тобі зручніше. А я оце — з річки… Саме осінній кльов почався. Спершу на тісто пробував, потім на черв'яка. Взяло одразу. Окунець. І другий. — Розповідав і в той же час робив своє звичне діло. Поклав шприц у металеву посудину, почав протирати ваткою місце уколу. І знову про риболовлю. — Сиджу десять хвилин, п'ятнадцять. Підвівся, щоб подалі закидати. Нема і на руслі рибки. Наче не в річку потрапляє наживка, а в колодязь. — В руках Дмитра Васильовича вже інший шприц. Стяг з хворого кожух, заголив йому вище ліктя руку. Фельдшер протирає місце на руці, де буде колоти. Поруч з давнім «хрестиком», що залишився від щеплення віспи ще, може, в дитинстві «Бач, десятки років минули, а не заростає!» — подумав Павло. І спробував уявити свого батька хлопчиком.
Здається, рука здригнулася, зреагувала на укол, хоч батько як лежав, так і лежить — непорушно. Чути — видихнув повітря з грудей, до пори воно таїлося в ньому.