Перша зупинка — Верещаківка. Це, власне, ще міська околиця. Дивлячись куди, то можна звідси їхати і трамваєм.
Будиночки здебільшого невеликі, між залізничною колією і людським житлом відстань зовсім мала. Сніг на дахах сірий, паровози по-чорному дихають на них, вдень і вночі летить перегар кам'яного вугілля, гарячим димом обволікує дерева з темним гіллям, в нього міцно в'їлася сажа, ніякими віниками її не обметеш, ніякими дощами не змиєш.
Чомусь у Павла сьогодні особливий настрій, усе минуле здавалося йому безхмарним, доброзичливим і щедрим до нього.
Не хотілося розставатися з Гуляйгорою, а мусив. Так уже вирішив остаточно. Чим далі від Гуляйгори, переконував себе, тим швидше забудуться прикрощі, яких зазнав останнім часом.
На станції Основа зайшли нові пасажири. Сіли з ним поруч.
Темпераментний сусід ненароком кілька разів зачепив його ліктем.
Кожного разу, опинившись у Гуляйгорі, відчував себе винним перед матір'ю, що не так часто тут буває, як обіцяв. Переступивши поріг рідної хати, не спішив, як було колись, спитати, чи наварили для нього борщику пісного, з квасолею, і про гарбузову кашу з молоком не нагадував, ніби соромився, що мусять годувати його, а від нього мало що мають. Скромну свою заробітну плату витрачав поки що на себе. Придбав дещо з одягу, купив нові черевики, платив, хоч і невелику суму, за гуртожиток. Чимало грошей пішло на підручники. Давно зрозумів, що самими лекціями та конспектами не обійдешся. У школі вчителі пояснювали по кілька разів одне й те ж. Якісь правила можна було й зазубрити, відповідати і по писаному. На курсах же до них підхід, як до майбутніх студентів. Тут їм підказували, де й що можна прочитати на відповідну тему, більше звернути уваги, не задовольнятися самими конспектами, а вивчати першоджерела, рекомендовані підручники. Там на все є відповіді. Тільки твоє бажання, твоя наполегливість — і відкриються перед тобою не лише ази, а й глибини знань. І справді, з кожним днем, з кожною співбесідою відчував себе певніше, лекції педагогів і прочитане в книзі ставало зрозумілішим. Шукав і знаходив відповіді на питання, які спершу здавалися недоступними його розуму. Часом задачі з математики мав розв'язувати не в класі, а в домашніх умовах, у гуртожитку чи у власній хаті, а під рукою — ні допоміжної літератури, ні досвідченішого товариша, з ким можна було б порадитися. Та труднощі не лякали його, лише загострювали невдоволення своїми мізерними знаннями, випробовували самолюбство. Але ховатися в кущі від самого себе він не збирався. Не шкодував свого часу, себе, вчився настирно, вперто, І відступали сумніви, вагання. І з Лесиною зневажливістю до нього, яка довго маскувалася, пояснювалася непорозуміннями, все тепер прояснилося. Настало жорстоке прозріння. І він сказав собі мужньо, рішуче: поставлю на всьому цьому хрест і маузер. Цей вислів був модним деякий час у Гуляйгорі, з такою назвою в них крутили кінокартину. Якого змісту надавали хлопчаки загадковим словам, ніхто до пуття не знав.
Зимовий день погасав. Під ногами грав на скрипочках мороз. Ось Павлові почулося, як хтось його наздоганяє. «Наталка». Вона і є.
— А чого це ти, сусіде, від мене тікаєш? — обізвалася до Павла. — Від самої станції не можу наздогнати. Вже й гукала, а ти крокуєш, як заведений. Натренувався нівроку. Ну, та, може, не тікаєш, а наздоганяєш?
Працюють на одній фабриці і в селі — сусіди, а бачаться останнім часом рідко. Здаля і не впізнав би. Зовсім змінив Наталку чорний із смушковим коміром кожушок. Замість хустки — кубанка. Якби не кіно, то, може б, і не знали гуляйгірці, що такі шапки, котрими користувалися в роки громадянської війни червоні козаки, до лиця й дівчатам. На своїй сусідці і кубанку, і кожушок бачить уперше і дивується.
— Ти ще б шашку собі придбала. У драмгуртку є — називають реквізитом.
— Шашку? Щоб тобі сподобатися, я б і шашку причепила, — кокетливо відповіла Наталка. Звичним рухом поправляє собі коси — їм тіснувато під кубанкою.
— Ну, які тут у вас новини? Хто одружився, кого сватають? — розпитує Павло — він у селі не частий гість.
— А чому питаєш «у вас»? Ти що, вже не наш? — Наталка зняла рукавичку, набрала жменю снігу. — Пити хочеться. Тюлькою мене пригощали, ніяк не нап'юся — вмираю, додому не дійду. Знаю, що застудитися можна, а смокчу, бачиш, сніжок. Які новини? Особливого нічого. Секретар партосередку новий, прибув з Харкова. Мабуть, тимчасовий. Поселився в казенній квартирі в Городку. Наш же, Скопченко, кажуть, переїхав в інше село, там його обрали головою колгоспу. Денис Лісовий для Лесі орендує кімнату в Харкові. Житиме на всьому готовому, з одним чемоданчиком поїхала.