— І давно? — запитав Павло спокійно, вдаючи, що його це не цікавить.
— Днів три тому. Я її проводжала до станції: на метеоролога вчиться. Буде потім погоду робити. Наука все може…
«Чудні наші дівчата». — Знає Павло, що не любить Лесі Наталка, а проводжала. Тепер одверто насміхається. Над ким? Може, й над ним.
— Кажеш, новий секретар партосередку? Молодий?
— Не старий. З дружиною приїхав. Вона вчителюватиме. Поселилися в колишній попівській хаті. Залишили ще восени свою спадщину попові дочки. Пам'ятаєш, ті, що декорації малювали для сельбуду.
— Скопченка у нас поважали — за те, що без нагана ходив. І грамотний… З попом, бувало, як заведе дискусію при всьому народі. Той йому про біблію, Скопченко — про суперфосфат. Молися, каже, чи не молися, отець Миколай, а як добрив не даси, землю не вгноїш, — хліба не буде. — Наталка помітила, що Павло всміхається, ніби не вірить у її серйозність. — Я-то цього не чула, а мати розказувала. І під картоплю у себе на садибі суперфосфат підсипала. Сама бачила. Такий, як сіль, тільки сірий.
Як увійшли в село, Наталка з усіма здоровкалась, комусь відповідала, і на крок не відставала від Павла. Видно було, що дівчині приємно йти поруч із сусідом. Вона знала, що такої кубанки і такого кожушка ні в кого, крім неї, в Гуляйгорі нема. Все придбала не за батькові, а за свої власні, зароблені на фабриці гроші.
В крамниці зустрілися з Лісовою. Та несла півпудову бляшанку з гасом. Важко ступала, ноги сковзалися.
Поздоровкалася першою Наталка, за нею кивнув головою і Павло. Цікаво, що в неї, дружини головного кондуктора, на думці зараз? Може, згадує, як ще недавно допомагав їй Павло? Ніс цю ж посудину. Може, про те думає Лісова, що сім'я в неї велика, а самій, бач, доводиться таку ношу тягти! Кондуктор, хоч би й дома був, ніколи не піде за гасом. А Миколи нема. Старші давно не живуть з батьками, у них свої клопоти. Жінкам догоджають. А Леся — білоручка. Батько пророчить їй зовсім іншу долю, ніж та, якою задовольнилась би Тетяна Пилипівна.
Навпроти їм Микита Маляр везе одноконкою Тихонова, якого добре знає Гуляйгора не один десяток років. Дехто жартома називає Тихонова «наркомом». Кожен військовозобов'язаний, як і той, що ним скоро стане, з цікавістю поглядає на такого поважного «столоначальника».
Що ж його привело в Гуляйгору? Ще до сьогорічного призову ніби й рано. Може, гужовим транспортом цікавиться. Тепер коней у приватному секторі нема, як і самого сектора, а всі в руках держави; дав команду, що треба кілька підвід, — діло зроблено. Тихонов і мою і літом ходить у кашкеті військового зразка з зір кою, в синьому галіфе і казенних чоботях. Словом, одягнутий по формі. На попередній облік Чепеля взяли ще весною минулого року, уточнили рік і місяць народження. Він тоді ще в артілі працював, хоч сім'я їхня юридично до неї не вступала. У перший період колективізації Іван Михайлович Чепель був, правда, в авангарді тих, що записалися, та оскільки усуспільнювати у нього нічого, та й по закону вважався непрацездатним, був, так би мовити, добровольцем, і тільки в напружені періоди польових робіт залучали Марію Миколаївну, Павла, а пізніше й Надію. Колгосп платив їм. Характеристику на Павла, як на майбутнього призовника, давала сільрада. Таких сімей, як Павлова, мало зв'язаних із сільським господарством, набиралося чимало. Приміські села скрізь однакові: що не двір, то інша категорія. А чисто хліборобські важко знайти. Міста індустріалізуються, кличуть до себе організовано і беруть неорганізовано. «Відплив» із села — явище негативно-позитивне. Тому створюються для того відомства, де працює Тихонов, труднощі, які важко передбачити.
Розділ двадцятий
Повістку про виклик до військкомату вручила йому ввечері мати.
— Виходить, сину, залишилося бути тобі з нами три дні й три ночі.
В документі зазначалося, що підприємства й організації, де працює військовозобов'язаний, повинні звільнити з роботи і розрахуватися з призовником протягом двадцяти чотирьох годин.
«Там усе сказано». — Голос у матері спокійний, тільки руки, коли віддавали повістку, тремтіли.
Як і в минулі роки, гуляйгірці, звичайно, випроводжатимуть своїх призовників урочисто, про це подбають сільрада й колгосп. А Павлові ще треба забрати свої речі з гуртожитку, оформити всі потрібні документи на фабриці, знятися з комсомольського обліку. Ну, й попрощатися з товаришами по роботі. Йому йти працювати на другу зміну, але повістка змінила ситуацію. Павло ще раз перечитав її.