— Краще не загадуй наперед. Он Микола пише, що, можливо, на все життя зостанеться військовим. На командира хоче вчитися, «кубики» заробити.
Та не самі підручники у Павла. Ось і вірші Сосюри. Надія перегорнула обкладинку й раптом, прочитавши напис на першій сторінці, здивувалася:
— Мамо! Ти подивися! Книжку особисто Павлові подаровано. Підпис автора. А нам нічого й не казав. Сосюра… Це ж усе, мабуть, про любов. Ми в школі Сосюру вивчали. Ну, Павлушо, я цього тобі не подарую! Знати Сосюру і нічого не сказати про це рідній сестрі! Хіба ти не бачив, що я з газет його вірші собі переписую? Та й усі наші дівчата закохані в його твори. Напам'ять знають. От послухай:
Здорово! Правда? Я спершу не знала, що таке кипариси, а потім узнала. Виявляється, дерева у Криму, Високі, як наші тополі, тільки що листя на них немає. Гілочки вкриті м'якою хвоєю. Забираєш з собою цю книжечку?
— Так. І ще одну — Генріха Гейне.
— Уявляю собі, як здивуються у твоїй частині. Звичайний робітник, а знає особисто видатного поета.
Зацікавилася книжкою. Одійшла з нею до вікна. Павло ще одну тоненьку дав їй.
— Рідкісна книжка. Про колишній Вознесенський дівочий монастир…
— Де ти її взяв?! Дореволюційна…
Спорожнивши сундучок, Павло поніс його в сіни.
— Із собою не візьмеш?
— Дома залишаю. Збережемо його.
Мати розкрила скриню, дістала полотняну торбину з міцним шнурком: для Павла в дорогу. Вишила голубим і зеленим стебельце волошки. Чорними — літери: Ч. П.
— М'яке дуже полотно. Помнуться сорочки, білизна, та що зробиш.
Поклала Марія Миколаївна своєму солдатові всяке дрібне начиння, щоб носив із собою завжди, бо ні матері, ні сестри поряд не буде. Чи гудзик відірветься, чи петля розпуститься, мусить сам собі раду дати. Голка і ложка, виделка, нитка біла, нитка чорна.
— Ви б мені ще й машинку Зінгера впакували, — посміхався Павло.
— Не смійся, Павлушо. Спасибі потім скажеш. Як узяли Миколу та інших, то я вже й про тебе думала. Хоч і заспокоювала себе, як могла, а чуло моє серце…
Передчувала. Знала. Чекають тривожні дороги її єдиного сина. Колись так прощалася з Іваном Михайловичем, солдатом з кокардою. Одне нині втішало: Павло на рідній землі служитиме, в Червоній Армії, яка ні з ким не збирається воювати, а лише на сторожі стоїть. Заспокоювала себе. Навіть з Дзенісом не раз сварилася: «Досить вам, Яке Карловичу, хтозна-що пророчити. Хіба людям забулася та війна велика, ті сльози? Забулося безхліб'я?» А смерть — як не від кулі чи бомби, то від голоду, від тифозної воші, від ран?.. Про війну і згадувати не слід, як і про чорта. Мусив латиш перед Марією Миколаївною відступати з своїми похмурими прогнозами. Та й сам згоджувався: недарма Жовтнева революція війну війні проголосила. І Декрет ленінський про мир — не казка, а свята правда. Не дадуть люди себе вдруге одурити, як колись.
Майже до ранку світилися вікна в хаті Чепелів. Павло ліг раніше, а мати з Надією ще трудилися. Зарізали і обпатрали курку, внесли з льоху огірків, помідорів, квашеної капусти, щоб усе було не дуже холодне, під рукою. Як би там не журитися, а проводжати Павла треба за народним звичаєм. Треба покликати друзів і сусідів.
Трохи перегодя, як уже зовсім тихо стало в кімнаті, де Павло заснув, Надія запитала пошепки у матері:
— Про Лесю не згадує?
— Ні. Ні словечка. І добре.
— А мені жалко його, мамо.
— То що ж робити? Тобі його жалко. А мені — вас обох.
— Правду кажеш, мамо. Він у нас гарний, розумний. Відслужить, то одразу ще й не таку собі вибере. А якщо по правді, то ходити далеко не треба. Наталка… Як гадаєш, мамо? Вона не признається, а я по очах бачу. Якщо подасть їй Павло надію, хоч словечко, то ждатиме. Батьки теж з повагою до нашого Павла ставляться.
— А що там він розуміє, наш Павло? Хлоп'ячий у нього ще розум. Подорослішає, то і серце підкаже, зрозуміє. А те, що покинула вона Гуляйгору, то, мабуть, на краще.
Павло не спав. Він чув усе…
Зранку від хати до хати передавали — запрошують до сельбуду. О четвертій — усіх на врочисті проводи призовників.
За годину раніше прибули автобусом харківські шефи. В шинелях, будьонівках. І труби «обмундировані». На кожній — зелений чохол. Якби й не запрошували попередньо, то музика однаково б скликала всіх. Люблять у Гуляйгорі духовий оркестр, звикли до нього.
Попливла над селом мелодія вальсу «Амурські хвилі».