— А більше ти, Лебідь, нічого не чув? — запитав не без іронії.
— Більше не чув…
На тумбочці у днювального свіжі газети, листи для курсантів. Є і Павлові. Зворотна адреса не вказана, але почерк знайомий. Не від матері, не від Надії — їхню руку знає. Лист — від Лесі.
Вона не називає навіть Павлового імені.
«Микола повідомив, що відпуск дають з десятого по п'ятнадцяте квітня. Мені про це сказала Надія. У вас готуються… Не забудь поздоровити їх». І підпис.
Від Лесі лист прийшов, а від Надії — ні слова. Приховує свої плани сестричка, Микола — теж…
Як бути? Написати Надії? Познайомитися, нарешті, з майстром спорту Тодем? Одверто, чесно поговорити з ним? Йдеться ж про Лесю… Цей лист дає йому право, дозволяє бути одвертим. Може, ще не пізно? у всякому разі, в резерві більше двох тижнів.
— Курсант Чепель, вас що, відбій не стосується? — Павло вже вкотре перечитував лист у постелі.
Днювальний стоїть біля нього. Голос сердитий (служба!), але він дивиться по-дружньому.
Крім днювального в приміщенні ніякого начальства. З свого кабінету вийшов замполіт, але й він лише мимохідь глянув на Чепеля і теж — досить доброзичливо.
Чепелю є над чим подумати сьогодні, завтра й усі дні, що лишаються до поїздки Миколи Лісового в Гуляйгору. А що вдієш? Чи має він право втручатися?.. Леся… Що б вона не говорила йому, що б не писала в коротеньких своїх записочках — воно завжди було невиразним, незрозумілим. Ніякої чіткості в словах, ніякої відповідальності. Кожного разу, як у тій пісні: «За туманом нічого не видно».
Сплять бійці, годинник ділить ніч на секунди, хвилини, години. Всі кватирки прочинені, по казармі гуляє південний вітер. Павло дотулився рукою до батареї: гаряча. Хоч не така, як учора. Може, й правду казав Самуїл Лебідь, що весна буде ранньою, а вода високою.
Військове містечко, де служить Павло, — на кручі, внизу під нею — ріка. Із спортивного плацу добре видно широкий міст на шляху. Заріччя, де видніються колгоспні приміщення, села… Де ж розгулятися повені, як не там, але поки що молодих саперів туди не візьмуть. Вони звідси, з містечка, як у кіно, бачитимуть повінь.
Річка в Гуляйгорі, пригадує Павло, зовсім мала, а навесні розливалася на два-три кілометри вшир, геть заливала луки, піднімалася до найвищої точки під залізничним мостом. Але хіба то річка? Горобцеві по коліна. Інше діло — ця ріка. Тепер, у березні, вона одягнута в білий панцир, і то видно, що є в ній схована сила. З протилежного берега напливає дим. Там села. Можна уявити собі, якою вона буває в період щедрого потепління, коли добре прогріваються сніги й лід. Повінь — це багатство, але часом — і лихо. Повінь — стихія. Наснилася Павлові повінь, а перед світанком щось над казармою почало ворушитися, торохтіти, сунутися з покрівлі. Танув сніг.
Старшина Страхомаха з'явився задовго до підйому, і в коридорі чути було його стурбований голос. Прокидалася казарма. Курсанти навіть без сигналу вже крутять обмотки. Більшість готова в першу-ліпшу мить виконати будь-яку команду. Передчуття тривоги стає інколи явищем колективним. Начальство не заперечувало проти такого самовілля, робило вигляд, що не помічає цього, аж поки не прийшов комбат. Черговий командир доповів, що протягом минулої доби ніяких порушень не було.
Температура повітря вночі підвищилася, в результаті чого почалося непередбачене танення снігу.
В казармі по команді комбата спалахнула електрика. І майже одночасно прозвучав тривожний сигнал.
— Зарядка відміняється! — оголосив днювальний. — Усім на ранковий огляд!
В коридорі Павло побачив начальника школи Волощука, командира взводу Сергєєва, старшину Страхомаху, замполіта батальйону.
Розвиднялося помалу. Низько над містечком військовим пропливали кудлаті темні хмари. Світилися вікна в сусідніх казармах, увесь гарнізон не спав, на заріччі одразу в кількох місцях тривожно займалися багаття. Хтось надумав у районі повені світити маяки.
Накаркав учора Лебідь! З гаражів виїжджали одна за одною спецмашини. Роти шикувалися на плацу, побрязкуючи лопатами, киркомотиками, баграми.
Курсантська рота залишилася в містечку: треба було спустити снігову воду, яка стала озером перед кочегаркою.
Поруч з Павлом роздовбує ломом кригу Валерій. Працює як заведений, без пауз, без хекання, наче під вогнем прокладає воді хід між кригою. Старається. Та ось він натрапив на щось важке, не може підважити, зрушити з місця. Павло допомага йому лопатою з довгим держаком.
— Вічна мерзлота, — жартує Дудар. Голос у нього втомлений, приглушений.