— Стій! А хто їде? Що везе?
Нестор розгубився, про щось спитав у Галини, мабуть, радився, що відповідати і взагалі, як бути з ними? А та лише заусміхалася. До Махна під'їхав його завжди вірний і відданий товариш і слуга Сашко Нетреба, котрий верхи на коні супроводжував "батька", і щось йому сказав. Нестор тут же відповів розбишакам, які перекрили вулицю:
— Їде мисливець і везе впольовану куницю... Не куницю, а красну дівицю.
У відповідь Григорій Лютий, котрий знав усякі народні пісні і віршування, голосно, аби чули й усі люди, що зібралися на тротуарі, промовив:
— А за цим словом у дзвоники дзвоним...
Панага й Припихайло дійсно задзеленчали у дзвоники, мабуть, позичені ними для такої оказії у гімназії чи в школі, а Лютий продовжив:
Усі три повстанці тричі поклонилися, Григорій далі:
Махно виніс з фаетона великий бутель самогонки, кільце домашньої ковбаси, буханку хліба і все це подав Лютому. Той відкланявся, й обидві тачанки негайно роз'їхалися по боках, поступившись дорогою молодим, котрі рушили у напрямку жіночої гімназії, де працювала Кузьменко. Там, у гімназії, їх чекали ще зранку. На зустріч з ними прийшли вчителі й учні усіх гуляйпільських шкіл і двох гімназій. Обох молодих добре знали всі присутні. Адже Нестор — то свій, гуляйпільський. А Галину знали як вчительку гімназії Агафію Андріївну ще з 1916 року.
Вона була кваліфікованим і перспективним учителем, виділялася з-поміж своїх колег глибокою ерудицією, вмінням триматися на висоті в будь-якому товаристві. Говорила мало, але завжди до ладу, її темно-карі очі, що світилися життєдайністю й тонким розумом, майже завжди були настороженими й недовірливими. В її товаристві колеги почувалися чомусь обкраденими долею й закомплексованими. Вони всі жили звичайним селянським життям: мали невеличке господарство, дітей купу, лише вряди-годи читали книги, а тому глибоко ні в чому не розумілися. Цілковитою протилежністю їм була Агафія Кузьменко, родом не то з Херсонської, не то з Київської губернії, в усякому разі вона всім розповідала, що народилася в Києві, а виросла на Єлизаветградщині, ближче до Одеси. У Гуляйполі вона ніяким господарством не обзавелася, весь вільний час вбивала за читанням Сковороди, Шевченка, Івана Франка. Її кумирами були Жанна Д'Арк та Леся Українка. Творчість "дочки Прометея" — так вона називала Лесю — знала напам'ять. Коли місцеві вчителі зовсім не цікавилися політикою, то Агафія, навпаки, вся була в політиці, здається, з пелюшок. Найбільше її хвилювала тема про Україну, зачитувалася всім, що стосувалося Київської Русі і Запорозького козацтва, ненавиділа Богдана Хмельницького за те, що він продав Україну Московії і могла годинами розповідати про гетьмана Івана Мазепу, вважаючи його справжнім вождем українського народу в боротьбі за своє визволення з-під ярма Москви. На жаль, не все українське козацтво і селянство підтримало його.
Ось таким вождем цього ж незрозумілого народу вона вважала і Нестора Махна. Дарма, що він розмовляв мішаною мовою — з часом вона його навчить мови Шевченка і Лесі Українки. І правильно робить Нестор, що не йде на зближення з Центральною Радою і Петлюрою, бо ті є плодом великого капіталу, а Махно — захисник і оборонець знедоленого селянства — нащадків козацької голоти. І дарма, що в нього є ще деякі ленінські завихрення: про ту ж всесвітню революцію, про той же незрозумілий інтернаціоналізм, за яким приховане бажання Леніна підім'яти під Московію усі інші народи, в тому числі й український. Махно вже починає розуміти, що ідея більшовицького чи анархістського комунізму — це ідея утопічна, не притаманна сутності хазяйської, одноосібної душі українського селянина, вождем якого історія висунула саме його, Махна, а не Леніна. Та й хто такий для України й українців Ленін? Ніхто. Нуль без палички. Звичайний завойовник, як московит Петро Перший, як проклята запорозьким козацтвом Катерина Друга... А Махно — це наш, український вождь українського народу. Якраз таку думку поступово, ненав'язливо вселяла Галина у непокірну душу Нестора.
Їй імпонувало бути дружиною вождя, бути матір'ю повсталого народу. А для вчителів та інтелігенції невеличкої Махновської держави вона вважала себе патронесою, наставницею і надійним захисником їхніх інтересів. Це з її ініціативи й наполягання стався сьогоднішній вояж до вчителів Гуляйполя. Тут же, слідом за молодими, до гімназії під'їхало кілька тачанок з меншими отаманами, запрошеними, звісно, не стільки сюди, скільки на "батькове" весілля. Приїхали вони не з порожніми руками, а почали вивантажувати у класні кімнати коробки й мішки з цукерками, печивом, пряниками, борошном і навіть пахучими ковбасами. Комп'ютерів, телевізорів тоді ще не було, звісно, і в помині. Натомість розумна й далекоглядна "матінка Галина" роздобула по всіх усюдах (в порядку експропріації у білих, червоних, поміщиків та капіталістів) глобуси, географічні і навіть штабні карти України, Російської імперії та всього світу, а також підручники, книги, здебільшого, українських класиків і, найголовніше у тодішніх умовах, було привезено багато всякого паперу, у тому числі й зошитів. А на додачу до цього багатства особисто "матінка" "відвалила” усім директорам учбових закладів по великій купі грошей (цього добра у махновців було лічити — не перелічити), мовляв, для ремонту шкіл і гімназій, які були в дуже жалюгідному стані... А ще Агафія Андріївна (у товаристві вчителів вона була все ще Агафією) проекзаменувала (за ходом подій) кількох перших-ліпших учнів, поцікавившись у них, хто такий Тарас Григорович Шевченко і хто сказав: "Лупайте цю скалу, нехай ні жар, ні холод не спинять вас”? Відповіли діти чітко, без заминки й так, як бажалося "матінці", за що вони були щедро обдаровані. Нестор також про щось хотів спитати учнів, але у своїй пам'яті не знайшов нічого розумнішого, як з'ясувати у них, чи скоро вони стануть до лав повстанців? Хлопці відповіли хором: