— А ми вже всі, "батьку", махновці. Лише зброї немає.
— У нас, дорослих, також з нею велика скрута... Та для вас — знайдемо.
І всім старшокласникам видали зброю — кому наган, кому чеченський ніж. А одному високому на зріст, що назвався Іваном Лютим (тих Лютих у Гуляйполі більше, ніж узимку горобців у стрісі) особисто "батько" подарував свою шаблю — "Щоб рубав клятих ворогів України". Так Нестор і сказав, певно, будучи на той час під гіпнотичним впливом своєї націоналістки Галини.
Потім було детальне знайомство з учителями. Більшість з них добре знали Галину й Нестора, то їм було байдуже те знайомство, хоч і цікаве та почесне саме зараз. А ось серед них була й одна новенька, молода й зваблива. Її Нестор вже помітив давно і кілька разів кидав на неї свій диявольський погляд, від якого у вчительки тремтіли руки й ноги. Цей лякливий стан "батько" розгадав і спитав, щоб усі чули:
— Як же звати оцю полохливу пташку?
— Я — Надія Сухогорська, Несторе Івановичу, — відповіла сама за себе вчителька.
— Вам хтось на мене злого наговорив?
— Та ні...
— Чого ж боїтеся? Говоріть... Тільки правду.
Та, що назвалася Сухогорською, завагалася.
— Ну, я ж чекаю.
Вимушена була сказати правду:
— За вашою спиною стоїть отой здоровенький чоловік у морській формі... Це ж ваш глухонімий охоронець? Аге ж?
— Так, це він — мій охоронець. А що? Ви його знаєте?
— Вперше бачу. Та про нього всякого наслухалася.
— Чого саме?
— Кажуть, що досить вам на когось вказати пальцем чи навіть подивитися ось так, як ви на мене, і цей глухонімий тут же жорстоко розправляється з ним... Мовляв, навіть одній такій жертві він перегриз горло.
Нестор приємно усміхнувся, і вчительці легше стало дихати.
— Кажуть правду, Надіє, хоч дещо перебільшену, — відповів Махно. — Він дійсно вбиває усіх, хто посягає на моє життя... І не більше. І ще одне... Цей моряк німий — йому червоні чи білі вирізали язик... А ось щодо глухоти... Він добре чує...
На суворому смаглявому обличчі охоронця також з'явилася усмішка... Через кілька років, а саме, в 1921 році, рятуючи життя пораненому і тяжко хворому "батьку", цей німий охоронець, кажуть, чеченської національності, буде застрелений червоними і його труп роздеруть на шматки бездомні собаки. Все це історична правда, і станеться ця подія в Гуляйполі.
А нині, наприкінці березня 1919 року, всі вони — молоді, здорові, енергійні — і гадки не мали про якусь там смерть. Вони бажали жінок і видовищ. Півгодинне видовище їм влаштували вчителі й учні. Була зіграна картинка з п'єси Т. Шевченка "Назар Стодоля", співали українські народні пісні, здебільшого, козацькі. Наприкінці був виконаний гімн про Нестора "Наш Махно — і цар і Бог з Гуляйполя до Полог". Усі отамани, в тому числі й "батько", слухали цю пісню, підвівшись з місць, а по її закінченню довго аплодували.