— А я, татку, тебе давно чекаю... І знав, що ти приїдеш, хоч матері про це не казав.
Вусатенко взяв його на руки, розцілував.
— А зараз, Петре, ходімо до хати, подивися на свій витвір, — це вже сказав Мина Самійлович.
— А хто народився? Син? Дочка?
— Син же! Син... Ще ж який козарлюга! О-го-го-го! Вже намагається ходити навколо своєї колиски, — все вихваляв найменшого онука старий. — Петрусем назвали. Так забажала Гаїна.
Хлопчик, одягнений у білу полотняну сорочку, дійсно тримався рученятами за колиску, що стояла на підлозі, й силкувався відірватися від неї та ступити хоч крок, але все ще вагався. Побачивши чужу для нього людину, він припинив своє намагання кудись іти, притулився до колиски й завмер на місці.
Вусатенко присів, заусміхався, простягнув до хлопчика руки:
— Петрусю! Іди, іди до мене. Я — твій батько, — він вийняв з кишені гімнастерки пряника й подав його дитині. Хлопчик ще хвильку повагався й, на радість усім присутнім, кинувся в батькові обійми. Гаїна також припала до Петра й тільки зараз дала волю сльозам.
А потім Вусатенко заїхав машиною у двір, зачинив, як господар, дерев'яні високі ворота, вивантажив з авто кілька мішків різних продуктів — цукерки, печиво, в'ялену й солону рибу, сало і, звісно, одяг — для Гаїни, для її старшенького синочка Антоші, а для Мини Самійловича — гуньку, кожуха, чоботи німецького виробництва, сибірські биті валянки і навіть солом'яного бриля, якого він тут же радо надів.
Пообідавши, Петро взявся за домашню роботу: полагодив січкарню; оживив круподерню, яку вже Мина Самійлович хотів викинути на смітник; поставив на місце й відрегулював на петльоване борошно великі жорна. А вже потім узявся пиляти й рубати дрова. Заготовив він їх, здається, на все літо й майбутню зиму.
— А весною, як дасть Бог, знову приїду й нарубаю ще, — пообіцяв він старому, який милувався роботою свого зятя. Що ж, нехай Петро з Гаїною й не вінчані, а все-таки Мина Самійлович вважав його законним своїм зятем. Ондечки їхній закон: вже з колиски виростає і Петра визнав за свого батька. Навіть Антошка називає його татком. Так-то, люди добрі.
Всю ніч Петро й Гаїна не спали. Вони впивалися одне одним до самозабуття, до нестями. Вже десь на світанку Гаїна, здається, сама себе запитала:
— Який сьогодні день?.. Ах, п'ятниця... Середина місяця... Тоді вітаю тебе, Петрику, з новим хлопчиком... Я відчула, як цей, останній раз наші живі клітинки з'єдналися. Вдячна тобі, коханий. Я ж обіцяла, що від тебе народжу аж десятеро діток і всі — хлопчики... Ти ж просив мене...
На вдячність за таку самопожертву Вусатенко мовчки вже вкотре за ніч почав виціловувати біле і пружне тіло жінки.
Гаїна дотримала свого, кинутого жартома слова. До 1937 року вона дійсно народила від Петра Вусатенка аж десятеро малят, правда, двоє з них були красуні-дівчата. Щоб укластися у це число, їй довелося аж двічі народити двійню. Гуляйпільська Мелашка невдовзі» десь у 1925 році, дізналася, що її Петро має ще одну сім'ю. Спершу ставала на дибки, погрожувала вигнати Петра з дому, а то й отруїти його чи вбити та згодом, народивши від нього вже п'ятого синочка, заспокоїлася і навіть почала наполягати, аби Петро не був дурним і познайомив її з Гаїною. Вусатенко довго думав-гадав і ризикнув: поїхали з Мелашкою бричкою, переповненою подарунками, у Новокурськ. Поїздка і знайомство двох жінок, на подив Петра, закінчилися благополучно, навіть родичанням. Слава Богу! Відтоді обидві сім'ї так і снували, як бджолиний рій, з Гуляй поля у Новокурськ і назад. А Петро, як турецький султан, устигав скрізь. Та в 1937 році їх, як і всю державу, що звалася Союзом, спіткало величезне лихо: одних відправили у концтабори Сибіру, інших — на будови північних біломорканалів, ще інших — у безлюдні степи Казахстану. Повернулися з того "комуністичного раю", створеною більшовицькою системою для "пролетарів усіх країн", Вусатенки — Макухи та їхні сімейні родичі з Новокурська аж у шістдесятих роках двадцятого століття, втративши на чужині третину своїх нащадків.
А тоді, у липні 1919 року, Петро погостював у Гаїни лише три дні і гайнув щодуху за "батьком". Не блукав і нікого не питав, у якому напрямку подався Махно зі своїм величезним ковчегом. Бо цей напрям чітко простежувався впродовж усього шляху, по якому валялися трупи померлих чи зарубаних шаблями дітей, жінок, похилого віку чоловіків, від них, розбряклих на спекотному сонці, стояв в повітрі неймовірний сморід. Над трупами роїлися чорними хмарами ворони і стерв'ятники.