Делегат промовчав.
— А я скажу. Більшовики думали, що Денікін мене розчавить. І така розправа над повсталим селянством для Москви була вигідна, бо не стало б моєї армії і повністю був би знекровлений царський генерал, якого легко добили б червоні. Помилилися ви. Бо не такі ми вже дурні, як думаєте про нас.
Делегат мовчав, уважно слухав.
— Вимагаєте, щоб я вступив у бій з Денікіним зараз? Сьогодні? Ви що, насміхаєтесь наді мною? Встаньте, підійдіть до карти. Я вам покажу, в якому ми зараз мішку.
Делегат підвівся, підійшов до карти. Махно почав розповідати й показувати на карті:
— Ми стоїмо ось тут, у Сентаві. З півночі, сходу і півдня ми оточені відбірними військами білих генералів Слащова і Шкура, в основному — кіннотою. Рубаки вони сильні, вояки — сміливі, тактику і стратегію ведення війни і боїв знають відмінно. А із заходу нас приперли петлюрівці. Поки що вони щодо нас тримають нейтралітет. Але поки що... А що буде завтра? — Махно зробив невелику паузу і продовжив говорити: — Так, моя армія боєздатна, моральний дух повстанців надто високий, але кількісно противник перевершує нас у десятеро разів, без перебільшення. Ви собі уявляєте все це?
— Уявляю, — відповів делегат. — І співчуваю... А де ж війська нашого зрадника?
— Григор'єва? — перепитав Махно і відповів. — Він у мене під пузом, на південному заході, ближче до Одеси.
Делегат замислився, мабуть, над безвихідним становищем армії Махна, бо невдовзі повторив те, що сказав перед цим:
— Допомогти вам ми справді не можемо. На молоду радянську Росію наступають звідусіль, у тому числі своїм правим крилом погрожує заволодіти Москвою генерал Денікін.
Махно не здавався:
— Чому, наприклад, мені не може допомогти своєю кіннотою Олександр Пархоменко? Він же стоїть зовсім близько і без діла. Тим більше, у вигідному місці.
Делегат:
— Пархоменко стримує натиск Денікіна, який рветься на Москву. Але я доповім в уряді вашу пропозицію.
Махно:
— А відносно хліба Петрограду й Москві... Якщо з'явиться хоч найменша можливість, відкриється хоч якесь вікно на Росію, я відразу відправлю вам хліб. Але мені натомість потрібні кулемети, гармати, патрони, снаряди...
Делегат:
— І про це я доповім.
Махно:
— Оце все, про що тут говорив, і передайте. Вибачте, більше вам уваги приділити не можу... Нагальні справи... — До Задова: — Льово, розпорядися, щоб делегата нагодували й відправили назад безпечним шляхом. Я буду в себе.
Махно вийшов. У своєму кабінеті він продовжив розмову з Левком, тепер уже предметніше й наполегливіше. Йому було зрозуміло, що чекати від більшовиків допомоги — марна трата часу, слід покладатися лише на власні сили і власний хист.
У ситуації, що склалася, Махно вирішив забезпечити собі надійним хоч один бік — західний. Тому Левкові він сказав, що днями надішле у ставку Петлюри свою делегацію, яка має вже конкретно домовитися і про лікування поранених махновців, і про ненапад петлюрівців на армію "батька" й навпаки. Це мав бути перший крок до майбутнього об'єднання армій двох українських отаманів — Петлюри та Махна. Григор'єв сюди входив як складова частина їх обох.
Коли від'їхав Левко, Махно занепокоївся, чому так довго немає Григор'єва? Вже мав би бути! Його військо, яке називає себе григор'ївцями, ще зранку зайняло частину села й майже половину великого церковного майдану і нудилося, почало нишпорити по хазяйських закапелках. Махновці відгонили своїх братів-григор'ївців від селянських господарств, втихомирювали їх і водночас самі вже сатаніли від безробіття, вимагали розпочинати мітинг чи з'їзд повстанців — для них все одно що, аби трохи розважитися, погорланити і, таким чином, випустити пару з душі. Сатанів і сам "батько". Він не любив сам запізнюватися й не хотів прощати тим, хто вимагав від нього чекати, даремно рвати нерви. У "батька" вже народжувалася проти Григор'єва душевна відраза. А тут ще й раптом стався жахливий випадок, з яким під гарячу руку Махно розібрався протягом десяти хвилин, не більше. А випадок такий: хлопці-молодці Льови Задова пронюхали серед тисяч громадян і повстанців, котрі зібралися на майдані, трьох підозрілих типусів, ну й, звісно, притягли їх до свого шефа, тобто, до Льови Задова. У того розмова з усіма "не нашими" одна — в морду і "ша!". Дубасив бідолах доти, аж доки ті не зізналися, що вони — офіцери Денікінської армії і пробираються до Григор'єва, щоб вручити йому листа від командування білого генерала. Лист був зашитий одному з офіцерів у пасок, який, звісно, Льова негайно розпоров і справді вилучив звідти папір, написаний на друкарській машинці і підписаний начальником штабу армії Слащова. Підпис завірявся штабною печаткою, що свідчило про непідробність документа. В листі біляки дякували Григор'єву за взаєморозуміння і сповіщали, що посилають до нього цих трьох офіцерів для координації дій григор'ївців і петлюрівців проти Махна й більшовиків. Отже, зговір Петлюри, Григорєва і Денікіна проти Махна був очевидний.