Махно летів першим у гущу безтурботних гайдамаків на своєму чорному в білих "яблуках" коні за кличкою Козачок, якого недавно подарував йому гуляйпільський заводчик Михайло Кернер за те, що отаман випустив смиренного єврея живим з пекла села Бабаші. Кінь почувався під вершником могутнім орлом і кулею летів до вказаної йому мети. Ще секунда-друга — і Махно вже рубав шаблею наліво й направо, лише чулися приглушені тріски людських черепів і зойки, що раптово виривалися з грудей вояків і вмить стихали навіки. Не минуло й десяти хвилин, як пружне тіло Козачка і сам Нестор були густо оббризкані кров'ю жертв, а Махно рубав все жорстокіше й шаленіше. Трохи позаду, але невідступно від нього, те ж саме чинив Сашко Нетреба. Він іноді зиркав на отамана, щоб за будь-якої небезпеки прийти йому на поміч, але відчував, що такої ласки його вчитель і геній не потребує. Махно був найліпшим рубакою в їхньому оточенні — його прицільні замахи шаблі майже завжди зносили людині голову. А ще міг він здорово рубати й лівою рукою, коли втомлювалася права. При нагоді, якщо затуплювалася шабля, Нестор навмання, але влучно, стріляв з двох маузерів, що висіли в нього з боків.
Зараз до гарячої зброї в нього ще не дійшло. За кожним ударом шаблі він, як лісоруб, вигукував: "Га-а-х!" Скільки разів отак крикнув, стільки й злетіло з плеч голів... Він надто зачастив своє "гахкання", і Сашко глянув на Махна ще раз, просто з цікавості й вжахнувся.
— О Боже! Свят, свят! — вирвалося з душі Нетреби. Він чітко побачив, що на скривавленому Козачку, крім Нестора, сиділа ще якась волохата здоровенна потвора, схожа на людину. І вона, а не Махно, змахувала шаблею і кричала: "Га-а-х!" Та це ж Люципер, Їй-Богу, Люципер!" — майнула в Сашковій голові думка, і він хотів відсахнутися од Нестора якнайдалі, та вороги, що насідали, не дали змоги ступити Сашковому коневі ні вбік, ні тим більше назад жодного кроку. Так і продовжував битися на місці, вже не сміючи більше глянути на отамана... Цю потвору — Люципера бачив Сашко поряд з Нестором і в селі Бабаші та боявся про це сам собі зізнатися, бо гадав, що той привид народився у можливо хворій чи п'яній від жорстокості його голові. Аж, дивися, знову повторилося те видіння...
На іншому Світі. Ленін перший упізнав у волохатій потворі, що сиділа на коні з Махном, небесного Сатану.
— Мій Світоче! Це ж у нас, на Землі, називається політичною проституцією. Ти, виявляється, був заодно не лише зі мною, а й з Махном.
Диявол посуворішав:
— Скільки тобі, Ульянов, втокмачую у твою безмозку лису голову, що ти і Махно — мої діти-демони. А ти все не віриш... Так що будь до Нестора ввічливішим... І не ставайте, як у революцію, брат на брата, не подавайте один одному замість хліба камінь — так учить усіх Господь. Ви зустріньтеся, любо-миленько станьте поряд перед люстерком... І лише сліпий не побачить між вами схожості.
Що мав зараз на увазі Диявол, коли говорив про схожість між Леніним і Махном, хтозна. Якщо брати до уваги їхню зовнішність, то справді є щось спільне. Характери? Обидва гарячкуваті і разом з тим розсудливі, не подумавши, не рубали з плеча, їхня ідеологія і вчинки? Махно створював комуни і невдовзі те саме робив Ленін. За всесвітню революцію вони рятували обидва, причому, прагнули її досягти одними й тими ж методами — насильством і жорстокістю. Ідея інтернаціоналізму також захоплювала їх обох, лише з однією суттєвою різницею... Ленін свій інтернаціоналізм бачив під егідою російського шовінізму, а Махно категорично відмітав зверхність будь-якого народу, а тим більше "дикого великого російського" і разом з тим не сприймав українського націоналізму. Обидва вони майже однаково закінчили свій життєвий шлях — у розквіті політичних сил і революційної боротьби, один з них — Ленін, не доживши до 60 років, інший — Махно — до 50 років, тобто до тих літ, коли генії стають ще геніальнішими. Обидва вмирали в тяжких муках, як великі грішники. По їхній смерті слава про них пережила у пам'яті народній їхні революційні заслуги...
Певно, ще була якась схожість між ними, якщо Сатана так упевнено стверджує це на тому Світі. Йому видніше...
А тим часом на грішній Землі, у селі Дібрівка бій між сільськими партизанами і гайдамацько-австрійськими військами досяг апогею. Нестор перший заволодів австрійським кулеметом і, наказавши Козачкові лягти на землю, прицільно застрочив з ворожої зброї. Невдовзі стріляв з кулемета й Сашко. Ворог сахнувся у протилежний бік села, але там зустрів його кулеметним вогнем Федір Щусь.