— Ой молодець Федя! — вигукнув до Сашка з радощів Нестор. — Він уже при кулеметах і, чую, має їх щонайменше три. Тепер наші справи підуть веселіше.
Та не кажи "гоп", доки не перескочиш. Раптом десь набралася сила-силенна ворогів на церковному майдані, усі вони піші (мабуть, на коней сісти не встигли) і з криком "Слава" (зрозуміло, що то були гайдамаки) кинулися на кулеметний вогонь Нестора... Ні, він їх не переб'є фізично, не встигне перебити, бо ця, з бичачими, налитими кров'ю очима, людська лавина пробіжить по ньому смертельним галопом і розчавить, як слимака. Махно це прорахував подумки, але не встав з-за кулемета, а все строчив і строчив. А оскаженілий гурт гайдамаків, мов заворожений, хоч і рідшав, проте назад не повертав. І нараз у загальний гам і шум кулеметної стрілянини та здичавілого крику наступаючих вплівся гарматний постріл. Виявилося, що то Іван Негребецький прорубався не до кулемета, а до єдиної у ворога гармати, що стояла біля входу у церкву. Заволодівши нею, зарядив і все дивився, куди б його з найбільшою вигодою пальнути. Аж тут помітив, що очманілі гайдамаки (їх видно було за одягом) пруть на отамана. Ну й пальнув по них... прямою наводкою. Після цього вже не було кому бігти на Нестора.
У ворогів здали нерви, і вони панічно тікали, хто куди. То була їхня смертельна помилка, бо від махновців у степу не втечеш.
Дорубали австрійців та гайдамаків уже біля річки Вовчої. Тут допомогали й дібрівці. Все село і степ навколо нього були встелені трупами. І серед них — жодного махновця. Перемога! Перша у житті повстансько-партизанського руху селянства півдня України така велика перемога над переважаючими силами могутнього противника. Вона — ця справді феноменальна перемога — червоними літерами була записана в історію українського повстанства.
З приводу такого бойового успіху на майдані коло церкви (точнісінько, як у Павла Тичини: "На майдані коло церкви революція іде") був проведений велелюдний мітинг. На ньому дібрівці врочисто вітали своїх визволителів і масово почали записуватися в загін повстанців, який за годину-другу зріс до кількох сотень. І несподівано постало питання, що виникло саме собою, а хто ж керуватиме цим з'єднанням — гуляйпілець Махно чи дібрівчанин Федір Щусь? Обидва вони — хлопці браві, сміливі, розумні, авторитетні серед партизанів і вже відомі далеко за межами району. Щусь, правда, мав перед Нестором перевагу — він служив у царській армії — був бойовим матросом, добре знався на військовій справі. А Махно не розгублювався ні в яких критичних ситуаціях і міг при цьому швидко знаходити єдино вірні рішення. Обидва кандидати на отаманство були гарячковими. Та Щусь міг свій гнів відразу ж пустити в дію, а Махно навіть в апогеї роздратування володів собою і не коїв дурниць. Саме такий буйний Нестор подобався усім, хто його добре знав, і горнулися до нього хлопці, як оси до спілих груш.
Але тоді, на майдані села Дібрівки, близьких друзів Махна було надто мало — здебільшого партизани складалися з дібрівців і, звісно, своя сорочка завжди ближче до тіла. Отже, якби виникло питання, за кого голосувати, то бути б командиром Щусю, а не Махнові. Федір цю ситуацію відчув і попросив односельців надати йому можливість виступити першим. Він сказав:
— Ми всі там, у лісі, трохи розгубилися, не бачили виходу з критичного становища. У нас думка була одна — гідно вмерти. Лише Нестор Іванович рвався у бій, щоб вижити... Ми довірилися йому — і перемогли. — На цих словах Щусь став на коліно перед Махном і продовжив: — Віднині будь, Несторе, батьком усього революційного повстанства України.
— Будь нашим батьком! — закричав весь майдан, аж у лісі пригнулися віковічні дуби. (І знову ж таки: Павло Тичина, мабуть, знаючи цей випадок, пізніше напише: "Хай чабан! — усі гукнули, — за отамана буде".) Як годиться (за давнім козацьким звичаєм, коли на Січі вибирали гетьмана), найстаріший мешканець села столітній дід Євангел посипав Несторову голову попелом і тричі добряче шмагонув новоспеченого "батька" нагайкою по спині.
З того часу до прізвища "Махно" навічно приросло слово "батько", яке він з честю проніс крізь бурі революції. Ця подія сталася 30 вересня 1918 року. Її святкувала вся Дібрівка. "Пили горілку, пили наливку та ще й мед будем пити", — співали до півночі по хатах, танцювали, веселилися, закохувалися на майдані, на вулицях, в садах, коло річки... Слава Богу, дівчат і молодиць у Дібрівці було, як листя на дереві — тож вистачало їх на кожного партизана по вінця.