Напали рівно опівночі. Гуляйполе було оточене з усіх боків і було таке враження, що воно нараз перетворилося в пекло: скрізь — вогонь, стрілянина, крики, зойки, ляскання шабель. Вирвався з оточення лише невеличкий загін німецької кінноти. Та розпашілий боєм Махно погнався на своєму швидконогому Козачку їм навздогін. За "батьком", звісно, невідступно летів Сашко Нетреба та ще кілька партизанів. Біля станції Залізнична між п'ятьма махновцями і двома десятками німців зав'язався шабельний бій. Сашко рубався поряд з Махном — ліворуч нього, а праворуч від "батька" бився здоровило Денис Макуха. Нестор почав вигукувати "га-а-х!", і Сашко подивився в його бік — так, як і раніше, з кожним отамановим "га-а-х" злітала голова з чергового німця-вояка. А ззаду на Козачку, як помітив Сашко, сиділо все те ж чорне з розставленими руками чудовисько. Саме воно, певно, охороняло Нестора, бо в Сашка ніяк не вкладалося в голові, як міг отаман залишитися неушкодженим і навіть перемагати, коли на нього одночасно насіли п'ять чи шість німців, причому видно, що вони були неабиякими рубаками. Та раптом, десь з темряви, вилетів ще один німець-кавалерист і ззаду здійняв шаблю над головою Нестора. Сашко хотів перейняти удар — не встиг, лиш крикнув: "Батьку! Ззаду!” Махно відхилився вбік, підставив шаблю. Мабуть, запізно. Бо німець все-таки різонув шаблею отамана, і той опустив праву руку, перехоплюючи шаблю в свою здорову неушкоджену ліву. А цим скористався німець і знову розмахнувся. Зараз він, без сумніву, вдарив би Нестора по голові, не допоміг би йому й Сашко, бо той сам якраз ледь відбивався... Удар, що призначався "батьку", несподівано перехопив Макуха, і німець сходу рубонув його. З Денисиної щоки бризнула кров, та його голова залишилася на місці. Макуха розвернув свого коня на всі сто вісімдесят градусів, і тепер став сам на сам з клятим німцем. Ще секунда-друга — і голова відважного та вправного рубаки-німця впала до ніг Денисовому коневі.
Вже коли всі німці були перебиті, Нестор під'їхав до Макухи й тепло поплескав його здоровою лівою рукою по плечу й сказав:
— Вдячний тобі, Денисе. Коли б не ти, лежала б моя голова зараз у цьому гулящому полі.
П'ятірка сміливих махновців на чолі з "батьком" в'їхала у Гуляйполе з піснею "Розпрягайте, хлопці, коні".
Але ще зарано було тих коней розпрягати. Бо як тільки зійшло сонце, німці знову рушили на Гуляйполе з Поліг. Дивний народ цей німці — впертий до неможливості. Потрібне їм те Гуляйполе, як зайцеві стоп-сигнал. Та ба! Їх жаба заїла, мовляв, якісь лайдаки-селяни, озброєні вилами та косами, а розбивають їхні регулярні, професійні війська на кожному кроці. Причому, б'ють не кількістю, а вмінням, як справжні стратеги і тактики військової справи. А Нестор і справді був таким народним полководцем. Він багато думав і обмізковував, аби кожний бій виграти, причому з щонайменшими втратами повстанців. Тож і цього разу, оцінивши всі "за" і "проти", він наказав партизанам організовано, без паніки, залишити Гуляйполе, а вночі зробити німцям та австрійцям лазню.
І знову ж таки — дивний цей народ німці, дивний своїм педантизмом. Як тільки настала ніч, німецькі солдати, які заволоділи без бою Гуляйполем у другій половині листопада 1918 року, помили теплою водою свої спітнілі ноги, розляглися наголо й натягнули на себе якісь білі балахони-нічнушки, повдягалися спати у теплих хатах і в м'яких ліжках, мовляв, війна-війною, а відпочинок — за розпорядком і цивілізовано. Ніяк вони не могли второпати, що в нас, українців, усе так, як у них, тільки навпаки. Скажімо, коли ті сплять, українці, хряпнувши склянку-другу оковитої, буйствують до ранку.
Цього разу за вказівкою "батька" нічний напад був організований значно масштабніше за попередні. В ньому взяли участь селяни усіх навколишніх сіл Гуляйпільщини, Пологівщини й Оріхівщини. Махно наказав нікого в полон не брати — нищите всіх і вся, продовжувати бій доти, доки не будуть повністю винищені всі гетьманські союзники на величезній території півдня України. І знову "батько” застосував у нічному бою свій чудо-винахід — кулеметні тачанки, які висікали всіх німців, що виривалися з Гуляйполя чи з Поліг і напівголі, у білих балахонах-нічнушках бігали полями, мов навіжені. За одну ніч окупанти були вибиті з багатьох сіл Олександрівського повіту. І не лише вибиті, а й знищені повністю. Ця жахлива й безкомпромісна бійня морально паралізованого ворога тривала безупинно кілька днів. Селяни ловили німців групами й поодинці у себе в стіжках, на горищах, в клунях і жорстоко кололи їх і різали, чим попало: вилами, косами, піками... Ошпарювали їх окропом, розбивали їм голови молотками, обухами... Розпочатий Нестором в листопаді 1918 року нічний бій для визволення Гуляйполя вилився у всеселянську ненависть до своїх поневолювачів, зупинити яку вже не міг ніхто.