Ні, гуляйпільці — народ незвичайний за своїм єством, це згусток душі потомственого українського селянина в купі зі сплавом козацької звитяги. І створювався цей моноліт віками. Ще давно, за Козаччини, над річкою Гайчур, де вона загальмовувала свій біг і майже спала, в глухому куточку таврійського степу був козацький зимівник, в якому поселялися відірвиголови — кріпаки, що втекли "на волю" від своїх панів, переважно з Полтавщини. Їх приваблювали сюди неосяжні, ніким не оброблені і невипасені навіть дикими табунами коней простори, названі першими поселенцями "гулящим полем". У цих двох словах — і чітка образна характеристика тієї землі, що лежала під їхніми репаними ногами, і козацька безстрашність, і така бажана для людини широка свобода, мовляв, гуляй, душа, на вільному гулящому полі!
Тож значно пізніше, коли зимівник переріс у село, його назвали цілком природно — Гуляйполе. Князь Григорій Потьомкін, який поклав свою медвежу лапу на весь південь України, дотягнувся й до "Гулящого поля", але прихилити на свій бік "гулящий" люд цього краю йому так і не вдалося. Таку-сяку данину-відчипного гуляйпільці давали князеві та княженятам, але не більше. Рабської покори Московська держава від них не дочекалася і не добилася. Бо в жилах селян цього краю текла з покоління в покоління кров бунтарства і свавілля. А відтак, як і кожний народ, відчуваючи свою незалежність у життєвому просторі, були гуляйпільці і мудрими, і сміливими, і тактовними, і жартівниками. Наслідуючи своїх пращурів — запорозьких козаків, вони майже усім своїм односельцям давали всякі хитрі й дотепні прізвиська. І частенько, вже у другому чи третьому поколінні, важко було розібратися, де твоє прабатьківське прізвище, а де вуличне тавро. Так, хтось з численних гуляйпільських Лютих нараз починав доводити, що він, Лютий, зовсім не Лютий, а звичайнісінький Сайгак, ще, мовляв, його дід по батьковій лінії був Сайгаком, так, до речі, і в козацькому реєстрі записано. А йому у відповідь цілком серйозно, але з достатньою усмішкою:
— Не бреши, ти — Лютий з діда-прадіда.
— Ні, Сайгак.
— Та Лютий!
— Сайгак, кажу!... Сайгак! Сайгак! — вже піниться чолов'яга. А у відповідь:
— Хлопці, ви подивітеся на нього... Хіба він смирна тварина сайгак? Та лютий звір! І батько твій був лютий — все за тіткою Одаркою ганявся з сокирою, коли тітчин чорний кіт перебігав йому дорогу. І дід... І ти не ліпший... Усі ви люті, хоч верти, хоч крути, а люті та й годі.
Або ж численні Макухи. Вони ж усі Кушніри, бо займалися вичинкою шкурок ще за "царя Гороха". Але десь комусь з них не пощастило в "сімейному" бізнесі, він завжди "горів" на вичинці і, звісно, гуляйпільці тут же його перехрестили з Кушніра на Макуху. І тепер хоч пали цей "гулящий" народ, а він все одно на всіх Кушнірів каже "Макуха". Навіть волосний писар якось спитав одного з таких небораків з Пологівщини (не з Гуляйполя!):
— Як твоє прізвище?
— Кушнір.
— A-а, значить, Макуха. Так і запишемо, — і спокійно написав: "Макуха Петро".
Та що там далеко ходити? Тут свої, рідні, під боком, і ті не проживуть й року, щоб не переназвати один одного. Приміром, Махно. Це також не його справжнє, допотопне прізвище, а вулична кличка ще за Козаччини. Розповідають, що колись усі Махни були звичайними Міхненками. А на якомусь витку їхнього життя хтось із них, найзнаменитіший, народився і був до скону свого життя махнатим, як мавпа. Ось і прозвали його Махном. І пішли від нього вже не Міхненки, а Махни.
Може й справді так було, хтозна. У цих гуляйпільцях розібратися надто важко. То дійсно цікавий народ, який споконвіків живе за своїми неписаними законами, порушити які не дано права нікому. А найліпше — жити з ними у мирі і дружбі, то й вони тоді — душа в душу з тобою. Вірнішого товариша, ніж гуляйпілець, не знайдете у світі. І не шукайте!...
А тим часом вечірка в хазяїв Фаїни Гаєнко набирала своїх темпів. Сашко Нетреба і Гриша Лютий заспівали на пару свою коронну пісеньку:
