Махно глянув на Галину й несподівано для присутніх запитав у неї, Бог зна про що і для чого:
— Коли ти була в Києві і працювала в міністерстві праці Центральної Ради, часом не бачила Петлюри? А може й розмовляла з ним?
Сашко Нетреба тут як тут зі своєю клешнею:
— Отакої: хто про Хому, а ми — про Ярему.
Здивувався цьому запитанню "батька" і Щусь, бо в нього нараз побігли на лоб чорні, дугоподібні, як намальовані, брови. А Фаня взагалі не могла й не хотіла второпати, що й до чого тут ведеться — хай би їй грець, тій революції і братовбивству, бо молода вчителька воліла одного — навчати дітей і самій завести купу малечі з красенем Федором, а нині натомість — лише хвилинні задоволення в постелі, поки ще живі. Вони покохали одне одного, здається, з першої хвилини їхнього знайомства. Минулу ніч провели у безсонні, в любові і клятвах бути завжди разом до скону свого життя. А коли хтось з них перший загине в бою, то і другий має також вмерти. То була пророча клятва двох закоханих: один із полководців повстанської армії півдня України Феодосій (Федір) Щусь героїчно загинув у нерівному бою з червоними козаками на Сумщині у червні 1921 року. А його кохана Фаня Гаєнко (Гоєнко) була вбита в такому ж нерівному бою на Херсонщині у серпні 1921 року, переживши свого першого й останнього в її житті милого всього на два місяці.
Та повернемося до запитання Махна до Галини про Петлюру. Кузьменко, ця прозорлива й революційно налаштована жінка, здається, вже знала, для чого потрібно було знати Махнові про Головного отамана Армії Української Народної Республіки. Вона коротко відповіла:
— Симона Васильовича я бачила кілька разів і спілкувалася з ним, навіть келих шампанського він запропонував мені випити за незалежність України, і я це зробила з величезним натхненням.
Махно посуворішав:
— Що він за людина? Який у нього авторитет серед киян?
— Якщо ти про зовнішність (у першій частині свого запитання), то він чимось нагадує тебе: твого зросту, худенький, емоційний, рухливий, швидко знаходить спільну мову з людиною будь-якого стану. Високоосвічений. Висловлюється абсолютно грамотно і цілком зрозуміло. Говорить про речі і події, знову ж таки, як і ти, коротко і переконливо. Виступає на мітингах, ще раз наголошую, як і ти, запально і без зайвого крику. Такого лідера можна не любити, з ним можна не погоджуватися, але не поважати його просто гріх. Армія Центральної Ради і більшість киян йдуть тільки за ним і вірять йому, як собі.
— Гаразд, — сказав Нестор, підхопившись. — Відкланяємося хазяям і — вперед, на Гуляйполе. Нас чекають справи.
Та останнє слово було все-таки за Сашком-ясновидцем:
— Вперед, на Київ! На нас мекає Петлюра! — вигукнув Нетреба, і всі розсміялися.
Їхали додому під звуки "батькової" гармошки і з веселими козацькими піснями. В перерві між ними Нестор спілкувався з Галиною. Він домовився, що вона заїде оце зараз до себе на квартиру (вона квартирувалася в однієї молодої удовиці Нюсі, що куховарила у заводчика Михайла Борисовича Кернера), туди-сюди крутнеться, зробить усякі там свої жіночі справи і прийде у штаб, де включиться з головою у його роботу. А тут письменним, таким, як вона, роботи по саме горло: і випускати листівки, і редагувати накази, і вести поточне листування, облік повстанців, і навіть просто щось розумне порадити. Та й самому Нестору буде приємніше й бадьоріше працювати, коли поряд сидітиме за столом його кохана жінка.
Коли Махно зайшов у штаб, тут сиділи сумні Макухи: старі Прохор Кирилович та Калина Петрівна й молоді Денис і його сестра Мелашка. З ними Нестор привітався. Його завжди важкий погляд холодних темних очей, що морозив людину навіть з сильною волею, зараз світився привітною лагідністю і підкупною добротою.
— Макухи майже усім сімейством, — засвідчив факт солідної депутації "батько". — Тоді чого не з'явився й більшовик Микита? — Нестор перевів свій погляд безпосередньо на Прохора Кириловича. Той вже давно приготував відповідь на передбачуване запитання отамана, але зараз, коли Махно свердлив його своїми пекельними очима, наче просвічував душу, старий не зміг обманювати (а хотів же це зробити!) і чесно відповів:
— Він дійсно, Несторе Івановичу, приїхав з губернії додому. Але чогось тебе боїться, то й не прийшов.