Наче привид, на фоні заводів і фабрик з'являється Ленін в картузі. Права рука в кишені, а ліва — витягнута вперед. Він кричить диким пискляво-хрипуватим голосом до озброєних солдатів: "Вперед на буржуазію, попів, куркулів! Бийте їх! Вішайте! Паліте! Не шкодуйте для ворогів революції патронів!.."
Ця картина міняється іншою: в мовчазній задумці стоять люди над Братською могилою”, увінчаною великою червоною зіркою. Відкілясь, з небес, чується: "Вічна слава героям, що полягли в революції!.." Нараз — настає раптова тиша. Могильна тиша.
...Світанок на півдні України. Кінець грудня 1918 року. Одноповерховий охайно вибілений будинок у провінційному містечку Гуляйполі. Його господиня Ніна Захарівна Дерко, яку всі називають Нюся. Вона — молода вдовиця, її чоловік працював на заводі Михайла Кернера старшим майстром і кілька років тому загинув на робочому місці при аварії парового котла. У них дітей не було, отже Нюся тепер самітня у великому будинку. А тому вона з радістю прийняла до себе на квартиру вчительку місцевої гімназії Агафію Андріївну Кузьменко, котру гуляйпільці називали по-своєму — Галиною. Тридцятирічна господиня і двадцятидвохрічна квартирантка дуже швидко здружилися і стали одна одній, як рідні сестри. Між ними — жодних таємниць, жодних недомовок, жодних суперечок. І діляться між собою усім, що мають. Ось лише одягом не міняються, не діляться. Бо Галя — худенька, тендітна, з тонкою, як стеблина, талією і навдивовиж чималою сідницею, від якої усі гуляйпільські парубки мліють і ходять з запамороченими головами, наче наїлися дурману. А Нюся, навпаки, була вся пухкенька, біленька, рум'яна. Солодкою пампушечкою називає її старий хазяїн Михайло Кернер, а його син — головний інженер заводу — аж губами плямкає, коли побачить соковиту й гарну, мов писанку, україночку Нюсю. Це, звісно, добре знає сам хазяїн — найбагатший гуляйпільській капіталіст. І щоб не було чогось гіршого між його сином та удовицею, Михайло Борисович взяв Нюсю у свої покої, де вона варить йому смачні українські борщі та й була під особистим і постійним наглядом хазяїна. Молода куховарка із своїми обов'язками справлялася відмінно, а щодо того, щоб не "зав'язала світ" молодому Кернеру, то вона цілком серйозно сказала Михайлу Борисовичу:
— У мене є коханець, і йому я ніколи не зраджу.
— Чи не могла б сказати, хто?.. Твою таємницю я берегтиму, як свою.
— Вірю вам, Михайле Борисовичу... Це — колишній ваш найкращий молодий токар.
— Невже Микита Макуха?
— Так, він.
— Він же значно молодший за тебе.
— Я не збираюсь за його заміж... А ви знаєте, що відчуває така жінка, як я, провівши ніч з парубком?
— Не знаю.
— Найвищу насолоду. Я назвала б її райською, тією, що пізнала Єва від Адама в Едемському саду... Отже, Михайле Борисовичу, можете сміливо розраховувати з робити тих людей, що стежать за мною.
— Ти й про це знаєш?
— А чому б ні?
— Гаразд, я зніму... Але ж твій Микита так рідко зараз буває в Гуляйполі. Батько говорить, що за все літо й осінь лише один раз приїхав — оце недавно — і знову подався на свій завод у губернію.
Нюся не здавалася й наполегливо захищала свого коханця:
— Він пообіцяв, що тепер буде в мене частіше... Та не так уже й далеко він працює — до Катеринослава рукою подати.
— Таке вирішення проблеми мене цілком задовольняє, — погодився заводчик і тут же порадив: — Давай, Нюсю, рішучу відсіч моєму синові. Бо в нього гарна дружина, діти... І взагалі — хороша сім'я.
— Свого Микиту я не проміняю ні на кого, — кинула наостанок жінка.
Прийшовши додому, Нюся забігла в кімнату до Галини Андріївни, щоб почесати язиком — розповісти про свою цікаву розмову з хазяїном. Дерко розхвалювала Микиту, а Галина, звісно, — Нестора. Удовиця показала квартиранці свої засмоктані, білі й здорові, як дзбанята, груди, мовляв, поглянь, що наробив той парубійко, наче вік не бачив живої голої жінки.
— Він же, як дитина, — хвалилася Нюся. — Йому дуже хочеться висмоктати у мене молоко й напитися його. А я потішаюся над ним... Кажу, як завагітнію й народжу маленького Макуху, тоді вже й тобі дістанеться трішки молока.
Галина, щоб не пасти останніх, а бути скрізь першою, мовчки скинула спідницю, рейтузи та й стала вся у своїй принадній величі перед дзеркалом.
— Ти чого? — не розуміючи витівки подруги, запитала Нюся.
— А щоб подивилася на мою сідницю, на її писки... Поглянь, які вони!