— Тільки така битва є священною і буде підтримана Господом. Бо не ви напали на москалів, а вони — на вас, не ви відбираєте у них волю, дану кожній людині Богом, а москалі — у нас, українців. Битва за вівтарі та вогнища свої — завжди справедлива.
— Чуєте, хлопці, куди він хилить? — ще спокійно запитав своїх прибічників Махно і сам відповів: — Щоб ми усі зрадили бідному селянству, революції народній і стали під знамено Петлюри.
— Та чуємо, "батьку", — відповів Лепетченко.
— Чого з ним панькаємося? Заткнути йому пельку! — вигукнув Щусь.
Останнє слово мало бути за Нестором, і воно прозвучало:
— У топку його, чорта патлатого! — вигукнув "батько", а Щусь, Лютий та Лепетченко, не змовляючись, розштовхали юрбу, схопили батюшку за руки й ноги і поволокли його на паровоз, що димів тут же, на першій колії. Священик у них викручувався, щось вигукував, обзивав їх іродами, а ті спокійно робили своє: кулаками роз'юшили попові обличчя й голову та все тягли його до топки, а коли приволокли, то Щусь вправно відчинив у топці дверцята, і убивці побачили, що в ній палахкотить, аж свистить, вугілля.
— Ну, водолазе, лякаєш усіх пеклом на тому світі, так залазь у нього на цьому! — сказав голосно Щусь, і обидва його спідручні схопили дужими молодецькими руками Никодима й почали надто повільно, щоб якомога довше насолодитися мученицькою смертю батюшки, впихати його головою в палаюче вогнище. Ось зникла голова нещасного, а руки й ноги його ще тріпалися, певно у конвульсіях. Та невдовзі й вони втихомирилися і сховалися в залізній печі. Чорний дим повалив з паровозної труби, і довкола поширився неприємний запах смаженого людського м'яса. Пасажири, вдихнувши цього смороду, бридко відпльовувалися, кашляли й розбіглися, хто куди. Залишився стояти на місці незворушно тільки Махно. Ця смерть його навіть збадьорила й розвеселила, бо він став говірким, усміхненим, по-дружньому і з вдячністю за скоєне тиснув Щусю, Лютому і Лепетченку їхні руки, вимазані кров'ю старого служителя церкви.
Зробивши цю, як їм здалося, вельми добру справу — знищили ще одного ворога революції, — махновське керівництво сіло в тачанки й помчало у Гуляйполе.
...Потойбічний, Господній Світ. Кінозал.
ЛЕНІН(до Троцького). Ти ж, Лейбо, паскуда... Все обливав Махна брудом. А приховував від мене такий цікавий його вчинок з попом. Я уже тільки за це "батька" полюбив би.
ТРОЦЬКИЙ. Знайшов, кого любити! Махно був непослідовний і тут — у боротьбі з попівщиною. Коли ти висунув гасло "Повне й остаточне викорінювання релігії, то він цю вказівку проігнорував, хоч зараховував себе до безбожників.
ЛЕНІН(примирливо). Досить, досить... Як завжди, переконав мене.
ТРОЦЬКИЙ(усміхнувся). Отож.
СТАЛІН(неквапливо до Леніна і Троцького). Коли говорите про виконання більшовицького гасла "викорінювання релігії гострим мечем" (і таке було гасло), то не забувайте, що з 80 тисяч священослужителів, успадкованих нами від царя, вже на початку 30-х років за моєю таємною рознарядкою їх залишилося в живих лише кілька сотень, та й ті передохли в концтабарах.
ГРУШЕВСЬКИЙ(до Сталіна, Леніна і Троцького). Цих ваших лиходійств Господь не забув і належним чином вас покарав. Прикро, що у комуно-більшовицьких, вірніше, у ленінсько-троцькістських тенетах, так необачно опинився Махно. Тепер він, наскільки мені відомо, шкодує про це.
ЛЕНІН. Пізно, батенька, пізно йому шкодувати і скаржитися вам. Краще, коли хоче в рай, нехай спозаранку йде до Пекельних воріт: там, за пропозицією Троцького, один з чортів продає з-під поли путівки до Раю. Вони, звісно, фальшиві і по них ще ніхто не потрапив до Раю. Але чим чорт не жартує, коли янголи сплять?! Може якраз Махнові й поталанить, і він приспить увагу стражів святих Воріт та й прошмигне по троцькістсько-чортовому папірці. Та попереджаю: ця наша путівочка дорожча, ніж хатинка президента України на Канарах.
ГРУШЕВСЬКИЙ. Бачу, що вас, комуністів, і пекло не виправляє. От уже чортове насіння... Повернемося до ваших земних гріхів...
...Знову планета Земля. Гуляйполе. Штаб Махна. "Батько" й штабісти, хильнувши по склянці спирту, намітили, нарешті, конкретну дату нападу на Олександрівськ — це 23 січня 1919 року. На той час махновська армія налічувала 29 тисяч бійців, розділених Білашем на полки, проте, за звичкою, їх все ще називали загонами, причому, за прізвищем командира, наприклад, — загін Куриленка, загін Щуся. Так було зручніше і самому "батькові". Та суть не в назві, а в змістові. Дисципліна в полках, завдячуючи все тому ж Віктору Білашу, невпізнанно зросла і наблизилася до військової. Вся зброя була взята на облік і розподілена між полками суворо за наказом головного та оперативного штабів. Швейні фабрики й майстерні Гуляйполя, Поліг та Оріхова були переведені на пошиття одягу виключно для повстанців.