За день перед наступом на Олександрівськ "батько" знову послав Самокишу телеграму: "Іду на ви!". Однак той не прореагував на неї — прочитав, зім'яв та й викинув на смітник, навіть не попередивши про це свій бойовий штаб. Та ще й попри все, поїхав з керівництвом міста на полювання, з якого прибув додому з піснею "Ще не вмерла Україна" і заснув, як убитий. А Нестор, як і у випадку з Катеринославом, в'їхав в Олександрівськ на світанку на робочих поїздах і блискавично почав займати місто. Навала махновців була такою несподіванкою для петлюрівців, що ті тікали з міста прямо з постелі — у підштаниках і навіть голі. Махно дав вказівку усіх ворогів притиснути до Дніпра і там їх потопити у крижаній воді, нікого не беручи в полон: ні офіцерів, ні солдатів. Петлюрівці дійсно кинулися до Дніпра в надії, що зможуть перебратися на його правий берег по льоду, однак безуспішно: крига виявилася тонкою і ламалася, мав крихке скло, під вагою величезної кількості бійців, і всі з жахливим криком і лементом потопилися. Тих, хто не встиг плигнути у воду, махновці рубали шаблями або кололи багнетами на березі. Особливою жорстокістю відзначився Жеребецький загін під приводом безногого Прокопа Правди, який зайняв Катерининський вокзал — північну залізничну станцію міста. Близько трьохсот січовиків, взятих в полон, Правда поклав на колію і пустив по ній паровоз. Тих, хто піднімався з колії, сікли з кулеметів.
Через багато років талановитий гуляйпільський поет-пісняр Іван Сухар (царство йому небесне!) напише про Правду пісню-баладу, в якій, зокрема, є такі рядки:
Що ж, з часом і жорстокість в очах нащадків стає лавровим вінком для вбивць. Така, на жаль, правда життя в розумінні землян.
Весь штаб Олександрівських січових стрільців був знищений. Проте бойовий, але далекоглядний їхній керівник полковник Самокиш зміг втекти з міста на броньованому потягу. І з цього приводу дуже побивався Нестор, адже він особисто хотів полонити Самокиша й судити його Ревтрибуналом за наругу над повстанцями у Катеринославі.
Вже в обідню пору бій за Олександрівськ закінчився, і Махнові, за вказівкою правителів міста, якась гарна дівчина-україночка піднесла хліб-сіль біля готелю "Париж". Планувалося, що він тут зупиниться на відпочинок. Та "батько" завжди був непередбачуваний. Він робив усе навпаки.
Прийнявши хліб-сіль, Махно попрошкував до будинку купця першої гульдії Лещинського, де, як знав, до петлюрівців розміщувалася Рада робітничих і селянських депутатів, тоді в цьому будинку він не раз бував і добре знав у ньому всі ходи й виходи.
Невдовзі перед цим будинком, на Соборній вулиці, зібрався натовп міщан, чекаючи на появу на балконі легендарного "батька". Махно не забарився. Щойно він з'явився на балконі, — багатотисячна юрба вигукнула:
— "Батькові" слава! Слава! Слава!
Махно у відповідь говорив, навдивовиж, коротко, але запально, як справжній оратор. Він нагадав, що нашою планетою ураганом проноситься всесвітня революція, кінцевим результатом якої буде перемога трудового народу й рай на Землі. Свою промову він закінчив так: — Для нас немає питання про вітчизну, бо наша вітчизна — цілий світ. Для нас немає ні Росії, ні Німеччини, ні України, бо для нас є батьківщиною усі країни разом взяті, без кордонів і меж. Для нас немає ні москалів, ні українців, ні поляків, жодних інших націй, бо всі ми народжені від однієї матері, ім'я якій Єва, і маємо одного батька, ім'я йому Адам.
Ще не встигло пролунати останнє "батькове" слово, як загіпнотизоване людське море вибухнуло гучним багатотисячним вітанням героя дня:
— Слава! Слава! Слава "батькові"!
— Хай живе всесвітня революція!
— "Батьку"! Ми з тобою! Візьми нас!
Ці прохання міщан було для Махна, як мед на хліб... В армію "батька" добровольці Олександрівська записувалися кілька днів. Черга цієї акції починалася десь за театром "Модерн" і тягнулася через усю Соборну вулицю аж до будинку Лещинського. Воліли стати махновцями робітники, службовці, інженери, техніки, звичайні пролетарі, які не мали ні кола ні двора, безробітні — переважно молодь, яку вабила революція своєю романтикою і перспективою гарно пожити.