Вусатенко цілком серйозно відповів:
— Не забуду, передам. — І це, мабуть, господареві сподобалося, бо він на знак вдячності стиснув Петрову руку, яка лежала поверх перини.
Потім Мина Самійлович розповідав про владу на селі. А яка там влада? Фактично ніякої не було. Кілька днів похазяйнував у цій місцевості Махно. З мешканців Новокурська нічого не брав і навіть розплатився "керенками" з селянами, у яких стояли його повстанці. А ось на сусідні села — німецькі колонії, які мали свої номери 10, 9, 14 — наклав чималу контрибуцію: наказав німцям знести у певні місця теплий одяг та взуття. За невиконання — розстріл людей і спалення будівель. Німці — народ небоязкий, але вмирати за якогось кожуха чи пару валянок ніхто з них не хотів, тим більше, що всі вони жили заможно й розкішно, тож відкупилися од Махна швидко й безкровно. Трохи гірше у мешканців навколишніх сіл, у тому числі й німецьких, вийшло з царськими прибічниками, які несподівано зайняли округу. Називали вони себе білою гвардією, мабуть, від слів "біла кістка", тобто, панська кров. Ці багатьох шмагали нагайками і шомполами за будь-яку провину і засікали до смерті тих, хто з відкритою душею зустрічав Махна. Але людей білі не грабували і ніякої влади, ні старої, ні своєї нової, не створювали. Певно, часу в них на такі дії не вистачило, бо пробули у цій місцевості лише півтора дні. Їх змінили "червоні гвардійці" — це так вони себе називали, певно, щоб люди не плутали їх з "білими". Так ці "червоні", а їх Мина Самійлович вперто називав "шалені", найбільше залили селянам за шкіру сала, бо забирали з обійстя майже все — борошно, зерно, одяг, всяку худобу, мовляв, для голодуючих пролетарів Росії. Деякі хазяї вчинили червоним грабіжникам опір, так цих селян привселюдно постріляли біля церковних мурів.
— Оце, Петре, вони, мабуть, і напали на вас у степу. У нашому селі їх уже немає з тиждень, а кажуть, що у Сидорівці, Січеванові, Заградівці й Шестерні ці "шалені" коять чорні справи: посадили за владу якихось своїх комісарів у чорних шкірянках з маузерами, а ті глумляться над православним людом, зачиняють церкви, створюють червоні комуни'. Не приведи, Господи, і заступися за нас, грішних!
Дійсно, Господь поки що відводив "червоних комісарів" від Новокурського, яке притулилося в долині степової річки Інгулець і з одного боку захищалося від непрошених гостей широкою водоймою, а з іншого — гористою місциною і не мало жодного нормального шляху, який би зв'язував це село з навколишнім світом.
Життя у Новокурську пливло тихо й безтурботно, не маючи зайвих клопотів. Здоров'я у Петра поправлялося тут не за днями, а за годинами. Він уже настільки відчув себе при силі, що, на знак вдячності за порятунок, активно почав допомагати Мині Самійловичу по господарству. Маючи "золоті руки" і природний хист до всякого майстрування, він полагодив зіпсовану і вже давно не придатну для роботи січкарню, і тепер вона працювала, мов нова. Оживив Петро і настінний годинник "Зозулю", який уже кілька років безнадійно лежав серед металевого брухту. Змайстрував різьблений мисник з дубових дощок.
А при першій-ліпшій нагоді милувався з молодою удовицею. Приблудний солдат Вусатенко так припав до серця Гаїни, що та ладна була, забувши про сором і сумління, падати з ним у постіль будь-де і будь-коли, аби тільки виникло в Петра бажання. А того бажання у молодого чоловіка було ще вдосталь. "Зголоднілий" за жіночим тілом, він прагнув надолужити згаяне за останні кілька років. І надолужував днями й ночами. Вони підходили одне одному усім єством: і зовнішньою звабою — обоє статні, з правильними рисами обличчя; і внутрішнім, душевним світом — це вони зрозуміли, переговоривши ночами на всі життєві теми; і прагненням свого, утаємниченого майбутнього. Петро вже подумував не повертатися до свого Гуляйполя, а назавжди оселитися тут, у глухому Новокурську. А Гаїна мріяла стати багатодітною матір'ю, народивши для свого милого і рідного Петруся щонайменше десяток "вусатиків" — так вона обіцяла йому. Хтозна, може так і сталося б, якби зла доля не сплюндрувала їхні вельми принадно-людські мрії.
Якогось дня в Новокурськ увірвалися червоні комісари з великим загоном своїх опричників — озброєних голодранців Катеринослава — і давай вимітати з хазяйських комор усе до зернини, мовляв, для голодуючих братів-росіян. Кілька хазяїв стали на захист свого добра грудьми — і відразу поплатилися за такий супротив своїм життям. Усі інші притихли, думаючи про себе: "Беріть! Може, Бог дасть, подавитеся нашим хлібом — сльозами". Прийшли більшовицькі посланці і в обійстя Мини Самійловича. Завітали сюди не лише, щоб забрати хазяйський хлібець, а й дізнатися про весь "підспідок" нового робітника місцевого куркуля — хтось усе-таки доніс червоним про Вусатенка та ще й наговорив їм про нього, казнащо. Невдячне людське створіння з хижацькими помислами. Адже Петро за такий короткий проміжок часу зробив добро майже кожному сільчанину — комусь полагодив чоботи, підшив биті валянки, комусь підкував коня, заколов безкоштовно свиню, а для усієї сільської громади полагодив старенького вітряка — і тепер новокурці не везуть молоти свою пшеничку за тридев'ять земель, а роблять це у себе вдома.. Та ба! Хтось усе-таки захотів вислужитися перед черговими гнобителями, мабуть, аби самому не бути пригнобленим ними.