ДИЯВОЛ(розсміявся). Нарешті ти, Ульянов-Ленін, уперше зізнався, що маєш моє походження. А то все віднікувався і навіть ображався, коли я про це тобі нагадував (пауза). Нічого не скажеш, відчувається прогрес у твоєму вихованні.
ЛЕНІН(скористався слушною нагодою). То може, мій Світоче, не треба мене карати за сьогоднішні вибрики?
ДИЯВОЛ. Треба, Володю, треба. Сам казав на земному світі про невідворотність кари за будь-який злочин.
ЛЕНІН. І що мені буде? Яка кара? Чи буде її пом'якшення за каяття?
ДИЯВОЛ. Звісно, буде. Замість намічених десяти порцій розпечених до червоного металевих зайців подам сьогодні тобі на вечерю аж двадцять!
ЛЕНІН(здичавіло заверещав). Побійся Бога, мій Світоче!
ДИЯВОЛ. Іди геть з очей моїх ясних! Геть! (Ленін наближається до дверей. Навздогін йому кричить Диявол). А про Махна я показуватиму Всесвіту те, що було насправді!
...Земний світ. Весна в азовсько-таврійських степах завжди приходить до людей, як сніг на голову, — неждано-негадано. Блиснуло, пригріло сонце, раптом зникли неглибокі сніги, і забігали поміж торішними травами та стернею світло-руді ховрахи — ці чи не найперші вісники приходу нової пори року у природі. Грунтові дороги, роз'юшені мокрої зими кінськими копитами, возами й тачанками, за день-два висохли і стали цілком придатними для пішого пересування. Проте Петро Вусатенко, навчений гірким досвідом, зовсім не довіряв цим битим шляхам, а тому тримався від них на значній відстані, і поки що ця тактика була для нього успішною. В усякому разі, у степу йому ніхто з недобрих, злих людей не зустрівся, ніхто його не скривдив.
А Гуляйполе ось-ось замайорить, як прапор щасливої надії, на горизонті. Яке ж воно тепер, його рідне велике село? У 1914 році воно було заможним і мальовничим — тож чи не найкращим на всій Катеринославщині. Жило тоді у Гуляйполі, мабудь, щонайменше шістнадцять тисяч громадян, майже всі дорослі були грамотними, в усякому разі, уміли читати й писати, бо в селі до їхніх послуг були дві гімназії, вище початкове училище та п'ять земських початкових шкіл. Був у селі й кінематограф, який щовечора полюбляли відвідувати дорослі й малі. А кожної неділі всі, одягнені по-святковому, йшли до церкви — їх було дві, чи до синагоги: це залежало від того, якої ти національності та віри. Значна, можна сказати, переважна частина селян це українці, отже, вони — православні і відвідували церкву, а всі інші — їх близько двадцяти відсотків — це були євреї, котрі тримали свої крамниці, володіли банком, заводами, тож вони спорудили собі вельми розкішну, в центрі села синагогу. Жили євреї з українцями у мирі та злагоді, але змішувати кров не бажали, і створювали сім'ї лише свої, національні. Москалів, яких останнім часом, особливо на початку чотирнадцятого року все частіше почали називати росінами, у Гуляйполі майже не було. Вони чомусь тут не приживалися і, як на думку Вусатенка, заковика була в них самих: московити ніяк не могли вивчити місцеву, українську мову, та ще й поводилися зухвало — наче вони тут господарі, а не старожили — гуляйпільці. Ось селяни й відторгали їх, як інородне тіло. З росіян залишалися лише вчителі та службовці, котрі змогли асимілюватися з місцевим населенням. Однак зовсім не це міжнаціональне явище залишило глибокий слід у пам'яті Петра. Воно лише промайнуло тінню і зникло. Здебільшого вертілися в його голові спогади про односельців: Макух, Лютих, Брацилів, Розкоряк, Чубенків, Жовніренків, Махненків, Припихайлів, Синенків, Костоглодів... Усі вони походять із старовинних козацьких родів, тож були волелюбними, щирими — з відкритою душею, з прагненням до життя — вільного, незалежного, без гетьманів і царів. Вони навіть вибрали місце для свого довічного пристанища подалі від усіх великих промислових центрів і назвали його цілком по-козацьки — Гуляйполе, вулиці в якому нарізали рівні, довгі й широкі, які брали початок і закінчувалися у безмежному степу, підкресливши навіть цим, що понад усе цей люд цінує волю і самостійність.
А яке-то Гуляйполе нині, у цей божевільний час, де всі воюють з усіма, не відаючи часто, за що й за кого проливають кров людську. Чим ближче Петро підходив до села, тим чомусь моторніше ставало йому на душі. Їхнє, Вусатенківське, обійстя було на Бочанах — виселку Гуляйполя — крайнім і відірваним від сусідніх хат чималою відстанню, а тому Петро зміг зайти до себе зі степу непоміченим для односельців, і це його трохи заспокоювало. Бо хоч мало хто буде чути той крик — лемент, який зараз неодмінно зчиниться в його родині. Так гадалося та не так сталося. Першим його впізнав рудий пес — вовкодав Чайка. Він, побачивши чи почувши нюхом свого господаря, з радощів так пустився до нього з будки, що порвав на собі ланцюг і з веселим гавканням та поцілунками пристав до Петра, не даючи йому ступити жодного кроку. А тут, де не візьмись, батько й мати. Вони обоє чомусь заридали, а мати ще й заголосила на всю околицю, наче хтось з найрідніших помер. Звісно, на такий лемент збіглися сусіди, а невдовзі — й усі Бочани. Крик і плач рідних переріс у загальну радість селян. Це ж бо майже з того світу з'явився Петро! Тож Малашка, його молода чарівна дружина, ніяк не вірила у своє щастя, а відчувши його біля себе, боялася випустити з рук, щоб не загубити. І за святковим столом, який несподівано був влаштований усім миром Бочан у будинку Вусатенків, Малаша сиділа з чоловіком, мов удруге з ним вінчалася, їм обом навіть не раз і не двічі кричали: "Гірко!" Це "весілля" розпочалося відразу по обіду, а скінчилося десь опівночі. Гуляйпільці вміли хазяйнувати, вміли й гуляти: пісні, танці, музики. Всі чоловіки й жінки багато і смачно їли, пили самогонку і гучно вибивали "гопака". Щоправда, нині на святі у Вусатенків не було молодих чоловіків — усі вони на війні: хто в білих, хто в червоних, здебільшого — у Махна. Хтось з присутніх зацікавився, до кого ж подасться Петро? Про те, що до когось він має примкнути, ніхто не сумнівався. А як же інакше?! Та на подив гостей Петро відповів: