— Я буду сам по собі.
— Як-то воно так?
— А дуже просто: хозяйнуватиму з Милою на своїй власній земельці.
— Е ні, брате, нині вершить нашою долею не Бог, а Диявол... Він уже забрав на той Світ тисячі наших земляків. І щодня пожирає того люду тьму-тьмущу!
— Я ні до кого не піду, ні до кого не приєднаюся... Мені так хотілося додому, стільки натерпівся в дорозі... Я вже пройшов пекло земне.
Не знав, не відав Вусатенко, що протистояти Дияволу йому не під силу. Вже десь сім чи вісім днів по цій розмові до нього завітав — приїхав на осідланому коні — Григорій Лютий, давній Петрів знайомий і, можна сказати, товариш юності. Він був перепоясаний патронташами і мав при поясі шаблю та кілька прив'язаних бомб.
— Мене послав за тобою "батько" Махно, каже, що ти коло бабської спідниці засидівся. Швидше одягайся, сідай на свого коня — і поїхали.
— Я хворий іспанкою. Не можу.
— Петре, без розмов! Не поїдеш зі мною — повезуть до глинища Карманова.
Петро вже начувся про те глинище, де раніше, до революції, була цегельня, а зараз там махновці розстрілювали взятих у полон червоноармійців, білогвардійців і навіть односельців, які не воліли йти у "батькову" армію. Ні, не хотілося до глинища. Ще рано.
Петро вивів зі стайні одного з чотирьох батькових коней, осідлав його і рушив за Лютим. Приїхали до штабу, що тоді розташовувався у центрі села у двоповерховому будинку місцевої влади. Кабінет Махна був на другому поверсі. Коли туди зайшов Петро, у кабінеті товклися — сиділи й здебільшого стояли — озброєні махновці. Нестор помітив Вусатенка відразу і сердечно привітався з ним за руку як давній приятель, і наказав усім вийти. Коли залишилися вони удвох, Махно дістав з-під столу пляшку, відкоркував її і налив з неї повну гранчасту склянку якоїсь прозорої синюватої рідини. Потім біля цієї склянки поклав свого маузера й приглушеним тоном сказав:
— Це дві твої смерті: в склянці — спирт, а в маузері — один патрон. Вибирай, що тобі миліше?
"Куля в лоб — смерть раптова, безболісна, — подумав Петро. — А ось склянка спирту — для нього також смертельна доза й мученицька смерть. То може кулю?.."
Махно якимось чином відгадав його вагання й зрозумів розпач.
— Вибираєш, що легше? — запитав він, пронизавши Вусатенка своїми диявольськими очима. — Легкого у нашому житті нічого не було і не буде. Але потопаючий завжди хапається за соломинку.
— Твоя правда, Несторе, — погодився Петро і взяв склянку в руки. — Може й собі хлюпнеш та вже разом за зустріч?..
— Не можу, бо сьогодні вночі планується великий бій з біляками... Я маю тверезо оцінювати обстановку цього бою.
Петро вимушений був випити спирт сам. Нестор подав йому пляшку з ситром, кусень сала, цибулину, хліб та кілька цукерок.
— Загризай... І не хмелій. Бо жах не терплю п'яних! Я їх засікаю до смерті ось цією нагайкою, — "батько" вийняв з-за халяви правого чобота міцно сплетену сирицеву нагайку зі свинцевою кулькою на кінці й також поклав її перед Вусатенком.
Спирт якось дуже швидко дійшов до мозку, й Петро відчув, що хмеліє: голова паморочиться, а язик задерев'янів. Аби не сталося з ним гіршого, прагнув, поки ще при здоровому глузді, з'ясувати, чого ж від нього хоче цей неврівноважений селянський полководець.