— Гадаю, Несторе, не для частувань мене викликав, — сказав Вусатенко.
— Звісно, ні, — відповів Махно. — Я чув, що ти у німців навчився водити різні авто.
— Навчився. Твоя правда.
— Тоді поганяй на завод Кернера. У нього є авто "Форд". Я напишу синові Кернера — він там головним інженером, щоб цю машину відлагодив і передав тобі. Коли будуть лагодити, стеж за ними..., аби чогось злого не утнули. Словом, щоб "Форд" був на ходу через два дні.
До кабінету зайшла якась жінка, одягнена в чорну шкірянку і в такі ж штани, взута була в хромові червоні чоботи. В руках вона тримала нагайку. Від неї пахло дорогими парфумами і кінським потом. Мабуть вона тільки-но зіскочила з сідла. Проте трималася рівно й бадьоро.
— А ось і моя матінка Галина, — сказав Нестор і тут же додав, звертаючись до жінки: — Галю, це — Петро Вусатенко, з ним я ще до революції працював на заводі Кернера. Він недавно повернувся з німецького полону, де й навчився водити авто. Отже, ми з тобою наступної неділі проїдемося по Гуляйполю у "Форді". Зараз я напишу записку молодому Кернеру.
Нестор підсів ближче до столу, взяв ручку, вмочив її у чорнильницю й почав щось писати. А Петро тим часом непомітно зирив на Галину, про яку у Гуляйполі вже ходили цілі легенди як про бойову подругу "батька". Вона ходила в атаку на ворогів і рубала їх шаблею не гірше найвправнішого кавалериста. Як на Вусатенка, то Кузьменко була надто гарною, мав чарівна писанка. Її темні великі очі на тлі смаглявого обличчя палахкотіли вогнем безтурботної, запальної молодості. Вона зовсім не була схожою на ту, котра може когось убити — підкреслено тендітною й інтелігентною була вся її постава.
Нестор швидко закінчив писати свого папірця й передав його Петрові.
— Все... Чекаю, не затримуйся.
Вусатенко бадьоро вийшов на вулицю, хвацько плигнув у сідло свого буланого коня й пришпорив його. Поки що з ним було все гаразд. Та невдовзі відчув, як земля перед ним захиталася, засмикалася, мов у паралічі, і Петро, аби не впасти, підтягнув до себе повід. Додому приїхав без пригод, але йти у такому стані на завод до Кернера не наважився. А виконувати вказівку Махна потрібно було негайно. Послав Малашку за її братом. Денис не забарився.
— Візьми, шурине, цидулку Нестора й відвези її молодому Кернеру. А я прийду до нього завтра, — сказав і впав мертвим сном на ліжко.
"Форд" був відлагоджений завчасно, і Петро приїхав на ньому до штабу усміхнений та радий, що не підвів "батька". Той вийшов до машини у червоному мундирі, в чорних штанях — галіфе і без кашкета. Пасма довгого, трохи закрученого чуба спадали Нестору на його вузькі плечі, надаючи його обличчю мудрого і водночас простого вигляду. Вусатенкові вперше за багато років знайомства сподобався цей незрозумілий ніколи чоловік.
— Працює, Несторе Івановичу, як новенький, — відрекомендував "Форда" Вусатенко. Махно обійшов його навколо, помацав руками м'які сидіння, посидів на них і сказав:
— У сідлі зручніше.
— То, "батьку", треба звикнути, — заперечив Петро.
— Можливо... Виберу час — проїдемося вулицями Гуляйполя... Дивись мені, щоб не підвів цей іноземець.
— Усе буде гаразд, "батьку".
— Побачу... Якщо сподобається, то гайнемо на ньому на Одещину, куди планую поїхати з Галиною після весілля.
— Обов'язково поїдемо, "батьку".
До отаманового весілля готувалася вся повстанська армія. І не тільки вона. Відомості про цю знамениту подію в житті відомого селянського полководця дійшли аж до столиці більшовицької Росії.
...Москва. Кремль. Кабінет Леніна. Сюди "на чай" зібралися, щоб у невимушеній, домашній обстановці погомоніти за самоваром, керівники комуністичної партії, уряду, воєначальники. Стенографісток та жінок — більшовичок, у тому числі Надії Крупської, І неси Арманд, Олександри Коллонтай і навіть Клари Цеткін не було й близько. Словом, зібрався цілком чоловічий, згуртований ідеєю всесвітньої революції, колектив. Володимир Ілліч полюбляв такі "вечорниці", на яких можна було розслабитися, випити чарку — другу холодної горілочки, смачно закусити й говорити один одному, що збреде в голову, і за ці "промови" ніхто не відповідав, але вони, ці висловлювання, як правило, незабаром віддзеркалювалися в обов'язкових до виконання рішеннях уряду й партії.
Сьогоднішнє неофіційне зібрання вождів більшовизму було останнім у житті Якова Свердлова. Невдовзі його добряче віддубасять "пролетарі усіх країн" на одному з мітингів Орла чи Харкова (історія про це мовчить і досі) і він помре. А зараз Яків Михайлович, як ніколи раніше, мов дійсно прощався із Землею, заливисто сміявся, жартував. Він був у центрі уваги товариства. Хвалили й Троцького. Відверто кажучи, їх "піднімали на щит" обох за створену й підписану ними 29 січня 1919 року з ініціативи, звісно, Леніна, архіважливу на той момент Директиву ЦК РКП(б), яка закликала до "масового терору й поголовного знищення" усіх козаків Дону, "принимавших какое-либо прямое или косвенное участие в борьбе с Советской властью", а заодно "расстреливать каждого, у кого будет обнаружено оружие после срока сдачи". Категоричний і войовничий стиль цього документа подобався абсолютно всім присутнім. Тільки "залізний Фелікс" зробив невеличке, але, як на нього, суттєве зауваження: