Максим Щербак зареготав.
— Плюньте кожен сам собі в очі, — сказав він. — А якщо ви й на таке нездалі, то цвіркніть слиною один одному на лоба і розітріть. А ще зашийте свої чорні роти дратвою чи замажте глиною, бо за такі балачки тебе, Василю, і тебе, Семене, — тицьнув він пальцем по черзі в Чадуєва й Щоголєва, — повісять ще до того, як дійдете до Чортомлика.
Отетерілі від таких погроз сотник і піддячий поглянули на ще двох козаків, що сиділи по обидва боки від Максима Щербака, аби переконатися, чи з ними не жартують. Але ті наче нічого не чули й не бачили: і я не я, і хата не моя. Той, що сидів праворуч, з велетенською круглою гирею замість голови витяг із пазухи синицю й тримав її на долоні, годуючи салом, а другий, — у Чадуєва й Щоголєва очі полізли на лоба, — раптом узяв іржаву підкову, що лежала перед ним у полумиску разом із квасолею, і почав її хрумати, як костогриз кістку.
— Кому сало, а кому й підкови смачні, — облизався він. — На козацьке здоровля і щастя.
Чадуєв і Щоголєв не знали, що й думати і що тут казати.
— Не вірите, що то щирий царевич? — Максим Щербак раптом підвівся і вперся головою у стелю, аж тиньк посипався послам за ковніри. — Ну, тоді ви не Василь і не Семен. Ви Хома й Марко. Хома невіруючий і Марко проклятий. За вами пекло плаче, бо ви ніякі не посли, а двоєдушні самозванці-засранці.
Сотник Чадуєв і піддячий Щоголєв від такого приниження зіщулилися і змаліли — їх у житті ще ніхто так не ганьбив, як цей навіженець Максим Щербак. Вони потерпали, щоб не підвівся ще й той, з головою, як гиря, і з синицею у жмені, бо як упреться довбешкою в стелю, то підніме її разом із корчмою. Або той гризун залізяччя — зараз дожує підкову і не відомо, що далі утне.
Шукаючи рятівної думки і дивлячись, як гризун докінчує підкову, Чадуєв і Щоголєв раптом згадали, що з ними приїхали ратні люди і десь там товчуться біля плоту голодні. Посли разом вийшли надвір і закликали ратників до корчми. Повернувшись, вони застигли в порозі. За тим столом, де сиділа трійця у рясах, нікого не було.
— А гдє ані? — спитали посли у Вишеньки.
— Хто?
— Ну, еті… Максім Щєрбак і єщо двоє.
— Не знаю таких, — сказав Вишенька.
Чадуєв і Щоголєв, блимнувши на сулію, побачили, що там лишилось на дні. Вишенька був п’яний як чіп. За шинквасом поралася Ївга.
— А гдє ані? — спитали посли у неї.
— Хто?
— Максім Щєрбак і тє двоє.
— Ви, пане Хомо, і ви, пане Марку, щось плутаєте, — сказала Ївга. — Не знаю я ніякого Щербака…
— А кто ж ето бил?
— Не знаю, хто де був, а варенуха таки замакітрила ваші голови.
До корчми посунули ратні люди. Штовхаючись і наступаючи одне одному на ноги, вони поспішали зайняти місця за столами.
Чадуєв і Щоголєв запитали у ратних людей, чи вони нікого не бачили там надворі. Чи ніхто не виходив із корчми?
Ратні люди, голодні та злі, як собаки, сказали, що бачили.
Що?
Коли вони принюхувалися до диму, що йшов із комина, бо хотіли вгадати, що готується на вечерю, отоді-то й помітили, як щось вилетіло з димаря.
Що?
Чи то синиця, чи то куниця, чи, може, й хвостата чортиця.
Лише вранці, коли розсіявся туман, вони побачили, в якій чарівній місцині лежала Келеберда. Сам Бог поклав її зі своєї долоні на золотий ріг, що з лівого берега заходив далеко в Дніпро. Поклав як коштовну козацьку перлину.
Під ясним сонечком, під голубим небом невиспаний і зачумлений Карпо Вишенька повів на своєму сірому конику московських послів та їхніх ратних людей далі вниз по Дніпру. Повів спершу до сотенного містечка з милою назвою Кишенька, що тулилося до гирла Ворскли.
Їхали мовчки, сотник Чадуєв та піддячий Щоголєв, похитуючись у сідлах, мовби дрімали після тривожної ночі. Насправді ж ніхто не дрімав, учорашня вечеря в корчмі не йшла їм з думки, посли досі не могли прийти до тями: що то було? Сон — не сон, ява — не ява, химера, та й годі. У заїзді всього вистачало для ночівлі, Ївга за добру плату відпустила навіть вівса для коней, але ніченька була ще та. Чадуєв чув, як Щоголєв говорив уві сні сам до себе, Щоголєв чув, як бубонів Чадуєв, і так вони проговорили цілу ніч, щоб кожен чув один одного. Потаємних розмов чи думок у них, послів, не було й не могло бути.
Ратним людям того не годилося підслуховувати, після варенухи вони так хропли, що навіть коням закладало у вухах. Карпо Вишенька теж не міг їх підслухати, бо ночував невідь-де.