За клубами диму важко було когось роздивитися, в сизому мареві коливалися кунтуші, жупани, киреї, кобеняки, черкески, а поміж ними метушилася з полумисками та штофами така відзіґорна шинкарка, що в Чадуєва й Щоголєва тенькнуло серце: чи не та сама Ївга? Ні, це була молодиця трішечки старша, в мережаній корсетці, в очіпку з двома задертими вгору хвостиками-ріжками, довгобраза, тому схожа з лиця на миловиду козу-дерезу.
Був тут і не менш цікавий шинкар, що чипів за шинквасом у чорному лапсердаку з білою манишкою, ну, точнісінька сорока-ворона, що на припічку сиділа, діткам кашку варила: цьому дам, а цьому голову відкручу.
Карпо Вишенька повів очима сюди-туди й нагледів своїх давніх знайомих, хто б міг подумати, Микиту Криволапа й Маркіяна Люшню — тих-таки посланців гетьмана Самойловича, що пішли на Січ, а їх там затримали й посадили до сиквестру. Виходить, бідолахи вже вирвалися на волю й вертаються до Батурина через Кишеньку. Вишенька боком-боком попхався до них, за ним потяглися й посли — здорові були, Микито і Маркіяне! — але ті сиділи як у воду опущені. Микита Криволап тільки кивнув важким носом, Маркіян же Люшня взагалі був без носа. Таке, як коняка колись наступила йому на лице, ум’яла його копитом всередину, і тепер замість носа Люшня мав дві дірки над вусами, в які то сопів, то дуднів, як у дудку.
Та почувши від Вишеньки, хто перед ними, Криволап із Люшнею швиденько посунулися, щоб сіли московські посли. Із-за інших столів козачня витріщилася на Чадуєва й Щоголєва, бо не щодня їм доводилося бачити таких цяць.
— То як воно там? — співчутливо спитав Вишенька у гетьманських посланців Криволапа й Люшні.
— Де? — Криволап так подивився на Вишеньку, наче той наплював йому в борщ.
— На Січі, хіба ви звідкіля їдете?
— Ох, не питай, — зітхнув Криволап.
— Або що?
— Це вже не Військо Запорозьке, а збіговисько харцизяк, — тихо, щоб менше хто чув, засопів у дві дірки Люшня.
— А Сірко? — спитав Вишенька, який ось уже від самого ранку опікувався кошовим, щоб тому дали Келеберду.
— Сірка там немає. Він на морських розливах, — сказав Криволап.
— То це вас без Сіркової згоди запроторили до сиквестру? — спитав Вишенька, все ще не втрачаючи надії на Келеберду.
— Харцизяки! — свиснув у дві ніздрі Люшня.
І вони розповіли послам та Вишеньці, як натерпілися серед тих січових розбишак. Спершу, правда, Криволап делікатно запитав у москвинів, якою мовою їм буде зрозуміліше — козацькою чи латиною? — свого часу Микита навчався в Київській академії, — і посли попросили говорити козацькою. Так вони хоч що-небудь утнуть, а в латині ні бе ні ме ні кукуріку.
— Добре, — погодився Криволап. — Тоді почнемо ab initio, тобто від самого початку.
Він почав з того, як приїхали вони, Криволап і Люшня, на Січ з особливою місією. Приїхали, як до людей, із листом ясновельможного гетьмана Івана Самойловича про самозванця, хто він і ким є насправді. Зачитали того листа на майдані перед усіма запорожцями, і що тут зчинилося! Козаки почали хапатися за животи й реготати. Вони глузували з Криволапа, Люшні й самого гетьмана, обзивали їх ослячими хвостами, дідьковими дармовисами, кобилячим підхвістям. Гетьмана ще нарекли московським сраколизом, підніжком Кремля, боярською вустілкою, гряззю Москви, а потім добралися й до бояр. Цих думних людей вони обзивали драними лаптями, коростявими бородами, кацапами, обістяними постолами, моголами, косоворотками, болотниками, москалями і ще такими образливими словами, яких він, добропорядний християнин Микита Криволап, навіть не наважується повторити перед послами.
— І ня нада! — сказали сотник Чадуєв і піддячий Щоголєв. Вони ж бачили, що козаки, котрі гучно пили-гуляли й гомоніли в шинку, враз усі попритихали, нагостривши вуха в їхній бік.
— Та це ще не все! — махнув рукою Криволап.
— Це тільки початок, — просопів у дві дірки Люшня.
І вони один поперед одного розповіли послам, що козаки величають самозванця царевичем, мовляв, їм сам Сірко наказав оберігати й славити государевого сина, хоч вони й без кошового знають, як треба поводитися з його величністю. Тоді Криволап і Люшня запитали в запорожців, чи напишуть вони листа Самойловичу, адже годиться, щоб гетьман почув їхню думку з перших вуст. Вони ж, харцизяки, відповіли, що хай тому московському сраколизові напише рогатий, стромивши собі під хвіст перо, а вони, козаки, віднині не хочуть мати діла з поповичем, бо він не гетьман, а безвольна м’якушка й вайло.