Раптом Чадуєв і Щоголєв відчули, що на них дивиться весь шинок. Усі дослухалися до їхньої розмови, навіть шинкарка коза-дереза досі не запитала у них, що подати до столу, а шинкар у чорному лапсердаку з білою манишкою, щоб не проґавити й слова, виліз на шинквас, як сорока-ворона на припічок, і витяг свого цікавого носа на пів аршина.
— Що — на Січ зібралися? — підвівся за сусіднім столом розхристаний козак і так рвонув на собі сорочку, що оголив волохаті груди. На шиї у нього висів на шнурку хрест, не менший за того, що батюшка дає цілувати прихожанам під час служби Божої. Очі козака горіли синім вогнем від оковитої і гніву.
Це був Панько Лучка, челядник Дем’яна Многогрішного, котрий ще два роки тому гетьманував перед Самойловичем на Лівобережжі. Многогрішного пов’язали в Батурині й видали Москві свої ж таки старшини, підбурені Самойловичем. Начебто за зв’язки з правобережним гетьманом Петром Дорошенком, котрий подружився з султаном і тягнув Многогрішного під турецьку хоругву. Як в’язали гетьмана в його покоях у Батурині, челядник Панько Лучка бачив на власні очі, хоч і сам уже лежав зі скрученими на попереку руками лицем до підлоги. Вночі до гетьманського покою вдерлися Самойлович, Забіла, Мокрієвич, Райча. Дем’ян ще встиг вихопити з-під подушки пістоля, коли першим вистрілив Мокрієвич, поранивши гетьмана в руку. До Москви Многогрішного повезли разом із кількома близькими йому людьми, серед яких були і Панько Лучка та Гаврусь Мережка. Там гетьмана засудили до страти, але потім замінили смертну кару на заслання. І ось у ті найтяжчі хвилини в своєму житті Демко Многогрішний не думав лише за свою шкуру. Він викупив з московського каравулу Панька Лучку і Гавруся Мережку. Вони обоє, щоб не потрапляти на очі ворогам Многогрішного, які в’язали їх разом із гетьманом, подалися на Дон. Тепер повернулися звідти в почті царевича Симеона Олексійовича.
— Що — на Січ зібралися?
Панько Лучка весь горів і дихав на московських послів таким синім вогнем, що в тих уже диміли шапки й смерділи паленою соболиною шерстю. Біля Лучки аж підскакував жвавий, як муха, Гаврусь Мережка і підкидав у вогонь сухеньких дрівець.
— Їдьте, їдьте… — сказав Мережка. — Тільки знайте, що козаки перестрінуть вас ще біля Кодака й повісять! Як вам язик повернувся сказати, що царевич Симеон Олексійович — самозванець?
Послам заціпило. Карпо Вишенька теж набрав у рот води, бо тут бовкнеш не те — і не доведеш москвинів навіть до Кодака.
— Ніхто не буде тратити на цих собак мотузки, — підкинув у вогонь ще одне полінце Мережка. — Їх втоплять або підсмажать на вогні! Ти бач, чого захотіли московські гниди? Видай їм царевича!
— А оцього не хочте? — Лучка показав послам пів руки. — Пішли ви на…
І раптом він вивіз таке слівце, якого козаки ніколи не чули. Мабуть, Лучка набрався тих лайок, як бліх, у московському криміналі, бо їх розуміли тільки Чадуєв і Щоголєв, у яких почали обвисати вуха. Щоб завдати їм ще більшого жаху, Лучка сказав, що коли він був на Дону, то сам бачив знамення на тілі Симеона Олексійовича: царський вінець, двоголовий орел, місяць із зіркою.
— То ви й після цього називатимете царевича самозванцем? — спитав Лучка й дістав із-за пояса пістоль.
Посли мовчали, повісивши голови.
— Не чую! — Лучка витяг із-за пояса ще один пістоль.
— На коліна, плюгавці! — гримнув Гаврусь Мережка, вихопивши з піхов шаблю, щоб випустити на волю всю злість, яка накипіла у ньому ще в московському криміналі.
— Ой-вей! — скрикнула коза-дереза, закмітивши, що сорока-ворона сховалася під припічок.
— Заждіть! — У кутку, опираючись на спис, підвівся старенький козак. Він уже кепсько тримався на ногах, та все одно ще підняв той спис над вусатою головою. — Може, спершу їм поскородимо ребра?
Ще трохи — і московські посли впали б одразу від кулі, шаблі й списа. Вишенька гарячково шукав порятунку. Кликати ратних людей було пізно.
Але тут заскрипіли двері й до шинку зайшов, низько нахиляючи голову, щоб не знести одвірка, знатний запорожець Гнат Голобля. Всі якось ураз охолонули перед похмурим і височезним, як голобля, Гнатом. Опустилися пістолі, шабля і спис. Виявилося, що козарлюга поспішав із Січі до Батурина, щоб передати гетьманові Самойловичу листа від Сірка. Голобля гостро пах кінським милом.
Чадуєв і Щоголєв, котрі вже попрощалися з білим світом, враз ожили і спитали в посланця: хіба ж Сірко не на морських розливах?
— Кошовий допіру повернувся на Січ, — сказав Голобля. — А ви часом не ті посли, що йдуть до нього у справі царевича?
Чадуєв і Щоголєв з надією закивали головами.