— Стійте!
Чотири голови боязко озирнулися. Сірко дістав з полиці темно-синього семигранного штофа.
— Закропіть душу, щоб серце заспокоїти.
Він налив зі штофа чотири поставці, а собі наповнив срібний кубок.
— Добра горілка, — сказав Добривечір, витираючи вуса.
— Кріпка медовуха, — похвалив Вовкотруб.
— Знаменитий спотикач, — підтакнув Іваник.
— Оце-то хріновуха! — вигукнув Тхорик.
І враз усі вражено перезирнулися: вони пили різні напої з одного штофу.
— Кожному своє, — засміявся Сірко і підніс за їхнє здоров’я кубок.
Чотири пари очей викотилися з очниць, як курячі яйця. Можна було здуріти — Сірків кубок парував гарячим окропом, з нього линула дражлива пахощ материнки, богородицької трави, парила, меліси, м’яти, шальвію, ромену, заячої капусти, дикого чаю, петрового батога і ще невідь-якого зілля.
Кальниболотці ще не прийшли до тями, як Сірко налив їм із темно-синього штофу ще по одній, і цього разу Добривечір випив медовухи, Іваник — оковитої, Вовкотруб — хреновухи, а Тхорик — спотикачу. Від таких трунків у них почали прорізуватися крила. Та саме тут, коли годилося випити по третій, Сірко заткнув кукурудзяним качаном свого темно-синього штофа.
— Годі, — сказав він. — Тут ще лишилося якесь відро-друге на денці, то хай буде на ліки. А ви ідіть і не забудьте, про що ми тут говорили. Бо людська пам’ять куца, як комариний ніс.
Курінний і його козаки ґречно подякували кошовому, та, поки дійшли до дверей, Тхорика розвезло, він раптом спинився в порозі й озирнувся на Сірка.
— Ну добре, батьку, — почав обережно Тхорик. — Бити, грабувати не можна. Це зрозуміло. Лоскотати, торкати, лапати теж не можна. А полякати?
Сірко втомився з ними балакати. Він дістав з-за пояса пістоля і був би пристрелив пересмішника, але Тхорика врятував Добривечір. Курінний притьмом відчинив двері й дав йому такого підсрачника, що Тхорик мелькнув колесом аж до ганебного стовпа, наче він перекинувся на лисицю. Він зачепився за того стояна, що височів на майдані урівень із церковною дзвіницею, і, як та лисиця, прикинувся мертвим. Поруч ганебного стовпа за давнім звичаєм лежала купа київ, схожих на макогони. Трохи далі видніла шибениця. З її поперечини звисав зашморг і ласо дивився на Тхорика круглою дірою, в якій посвистував вітер.
Тхорик не образився на курінного, адже Добривечір урятував йому життя, а крім того, він щиро любив їхнього кальниболотського отамана, і курінний любив Тхорика. Через те, вирушаючи на Томаківку зі знатними запорожцями пасти коней, Добривечір узяв із собою Тхорика, аби той був під рукою і не наробив ніякої біди, злигавшись із паливодами Іваником та Вовкотрубом.
А сюди, на берег Томаківки, приїхали такі гості, що навіть коні перестали пастися й позадирали на них голови. Генеральний осавул Черняченко-Чорний виїхав трохи наперед, до нього підійшли Явсей Шашіль та Лук’ян Андрієць, і так вони втрьох почали собі стиха перемовлятися, а решта козаків з обох боків сторожко поглядали хто куди: реєстровці Полтавського полку й Карпо Вишенька пильнували Шашіля з Андрійцем, чи ті нічого не мають на мислі проти послів, а запорожці й донець Іван Міюський косували на Чадуєва й Щоголєва.
— Цапині бороди, — буркнув Тхорик.
— Цить! — показав йому кулая Добривечір.
— Ну, якщо вони тобі такі гарні, то цитькай, — ображено сказав Тхорик і плюнув собі під ноги.
Після того як Черняченко-Чорний оповістив, з якою місією вони їдуть на Січ, а Лук’ян Андрієць сказав, що їм це відомо, він, колишній кошовий Андрієць, навіть має окреме доручення посприяти послам у їхній дорозі, ось після того всім одлягло від серця, і Черняченко-Чорний заходився частувати запорожців горілкою. Пішли по колу поставці й коряки, квартини й ківшики, чарочки й черпаки, і тут було вже роботи джурі Гуркові Наливайченку.
Добривечір із Тхориком теж околяса підступилися ближче, дістали свою пайку раз і вдруге, й на душі попустило, там стало так тепло і світло, наче хтось запалив по свічечці у грудях Тхорика й Добривечора. У їхніх очах теж загорілося по дві свічечки, надворі враз потепліло, й вони лиш тепер побачили, що на Томаківку, на Базавлук, на Чортомлик, на їхню Січ і Великий Луг, на широкі степи вольностей запорозьких прилинула весна. Зовсім низько над їхніми головами пролітали, курликаючи, журавлі, кричали дикі гуси, лопотіли білими крилами лебеді і лелеки. Вони верталися в Україну, несучи у дзьобах і на крилах весну. Здійнявшись після перепочинку десь у Криму, птахи ще не встигли набрати висоту, тому так низько летіли, що Добривечір із Тхориком підставляли обличчя під теплі повіви від їхніх крил.