Тхорик подумав, що котресь із цих лелек чи журавлів сяде на його рідне Кальниболото, і на очі набігли сльози. Захотілося передати вітання матусі, яку Тхорик бачив ще тоді, коли мав буйного чуба, а тепер на його тім’ї всох і корінець від оселедця; він би викрикнув журавлям та лелекам найкращі слова для матусі, вигукнув би вітання, яке підхопили б кобзарі, Божі люди, і понесли б його у піснях та думах не тільки до Кальниболота, а й по всій Україні. Але Тхорик посоромився вимовляти свої слова уголос при Добривечорі та козаках, тому лише ворушив губами, і сльози текли йому по щоках, вусах, по жупанині й шароварах аж у халяви чобіт.
Він уже почав трохи заспокоюватися, як за лелеками, журавлями, лебедями й гусьми полетіли шпаки, чаплі, ластівки, серпокрильці, інша перната дрібнота, і, щоб не рвати серце, Тхорик підійшов до незнайомого йому козачини, що вже теж перекинув не одного корця. Той від оковитої був червоний, як стигла вишня.
— Як тебе звуть? — спитав Тхорик.
— Вишенька.
— Я бачу, що не груша. А звуть як?
— Карпо.
— Слухай, Карпе! — по-дружньому звернувся до нього Тхорик. — Передай отим бородатим цапам, що бачитимуть вони царевича як свою потилицю. Сірко його не віддасть.
— Я й сам це знаю, — весело відповів Вишенька.
— Скажи, що батько їх застрелить ще на порозі.
— Сірко тобі сам це сказав?
— Показав.
Тхорик, пантруючи одним оком Добривечора, який чаркувався з Іваном Міюським, нахилився до Вишеньки, заліз носом у його волохате вухо й прошепотів:
— До нас прийшов сам помазаник Божий. Так їм і передай.
— Знаю, — незворушно сказав Вишенька.
— А якщо знаєш, то якої трясці ти їх сюди привів? — сердито спитав Тхорик.
— Наказ гетьмана! — відповів Вишенька і боком-скоком відійшов до Гурка Наливайченка, де йому було цікавіше.
Іван Міюський, похитуючись після третьої чарки, голосно заговорив до курінного Добривечора, щоб чули посли:
— Хай вертаються хоч зараз у свою Москву, бо царевича їм ніхто не видасть. Запорожці моляться на нього, як мусульмани на Магомета! Симеон Олексійович сам повернеться до Москви на білому коні, але тоді, коли настане підходяща година. Спершу він поїде у Крим чи Стамбул, тоді на Варшаву, далі до шведа… потім… до…
— Годі пиячити! — перебив його Лук’ян Андрієць. — Допалися, як сліпі поросята до цицьки. Від самого ранку збиралися в Тарасівське урочище, а побачили чарку й про все забули.
Запорожці знехотя почали збиратися. Першими сіли на коней значні товариші Михтодь Пуп та Хома Лисокобилка, а Явсей Шашіль важко переминався з ноги на ногу біля своєї кобили, ніяк не міг розпрощатися з Черняченком-Чорним, довго не потрапляв ногою в стремено, поки його не висадив у сідло Добривечір. Так само огинався Іван Міюський, йому зовсім не хотілося їхати в Тарасівське, кортіло побачити, що тут буде далі. Тхорик теж не поспішав, йому досі не вірилося, що ці бородаті цапи недоторканні, що ніхто не зачепить їх і пальцем. Щось йому підказувало, що на цьому все не закінчиться.
Лук’ян Андрієць, сівши на коня, сказав Черняченкові-Чорному, щоб його почекали тут, він зараз від’їде й швидко повернеться, зате скоротить послам шлях. Це дуже зацікавило Тхорика: як таке можна зробити, він що — річку вичерпає? Та курінний Добривечір силоміць висадив свого неслухняного козака на коня, і вони потягли на Тарасівське. Тхорик ще довго оглядався, але найцікавішого так і не побачив.
– А то що за химера? — вигукнув Вишенька, показуючи нагайкою десь у степ.
Сотник Чадуєв, піддячий Щоголєв, осавул Черняченко-Чорний, десяток ратних московських людей і сорок добірних козаків Полтавського полку повернули голови. Овва!
На них сунула темна хмара, але не по небу, а по землі. Коли вона була вже сажнів за сто, Вишенька розгледів, що то не хмара, а якась гарба чи мажа і, Господи, та гарба котилася на них без волів, без будь-якого живого тягла. Ось вона підсунулася ближче, в очах у всіх трохи розвиднилося, і тепер вони побачили, що то пливе на них великий ковчег — не пливе, а ступає на тваринячих ногах. Можна було очамріти від такої мари, та Вишеньці трохи попустило, коли він угледів колишнього кошового Лук’яна Андрійця.
Знатний запорожець Лук’ян Андрієць гордо та пишно сидів у ковчезі, що чалапав на тваринячих ногах. І вже зовсім зблизька вони роздивилися, що ті ноги конячі, з копитами, і здогадалися, що Лук’ян Андрієць висадив на свого жеребця величезного човна аршинів шість завдовжки та зо три завширшки, примостив його вздовж конячої спини так, що ніс виступав далеко вперед за голову, а корма звисала аж ген за хвостом. Через те не видно було ні голови, ні хвоста тварини, а тільки ноги з копитами. До того ж ніхто не міг зрозуміти, як Андрієць висадив такого завбільшки човна на коняку і як він сидів у ньому, тримаючи рівновагу, якщо човен навіть не був закріплений.