— І ми так думаємо.
— Ну, може, воно й правильно, — сказав Лук’ян Андрієць.
Частина друга
Розділ VIII,
який вістує про щасливе прибуття москвинів на Січ, про облогу грецької хати та підступний постріл з пищалі в царевича
Кошовий Сірко, значні та знатні військові товариші, діди-райці, яких ще носили ноги (бо старих людей передусім підводять ноги), а також кількасот козаків з усіх куренів вийшли за січовий вал зустрічати московських послів. Про те, що вони з’являться тут на початку березня, Сірко знав давно.
Василій Чадуєв і Сємьон Щоголєв зраділи такому велелюддю — це свідчило про козацьку повагу не тільки до них, царевих послів, а насамперед до самого государя. Та Сірко тут-таки їх остудив, сказав, що після заходу сонця він нікого не приймає, — сонечко саме сідало за Чортомлик, — через те заходити в Січ москвинам не треба. Нехай оселяються в грецькій хаті, відпочивають з дороги, а там воно покаже. Бо ще ніколи так не було, щоб воно не показувало.
Чадуєв і Щоголєв здивувалися, що запорожці не дали залпу на честь їхнього прибуття, знали ж давній тутешній звичай смалити з гармат на кожну врочисту подію, на приїзд високих гостей, а тут ні гу-гу. Сірко, побачивши здивування на їхніх пісних лицях, пояснив, що в перелітні дні, коли птахи вертаються з вирію в Україну, запорожці не стріляють у небо, як не стріляють, коли нереститься риба чи коли прокидаються байбаки, почувши весну. Не б’ють із гармат запорожці й тоді, коли торохкає грім на грозу, бо гріх змагатися з Перуном чи святим Іллею, хто дужче гримне. І борони тебе Боже гепати ядрами, коли пташки несуть яйця чи висиджують пташенят, хай то буде навіть убога чаєчка, що виводить чаєнят при битій дорозі. А ще суворо заборонено стрясати повітрям, — вів далі Сірко, — коли грають і співають кобзарі чи лірники, Божі люди, тоді запорожці все кидають і тільки слухають. Коли грає кобза — гармати мовчать, — підсумував Сірко й, кинувши послам «на добраніч», пішов у Січ.
За ним поважно пішли знатні й значні товариші, пошкандибали діди-райці, а вже за дідами рушили козаки з усіх куренів — пластунівці, уманці, медведівці, кальниболотці, кисляківці, шкуринці, васюринці, переяславці, дядьківці… Запорожці порозбирали по своїх куренях на проживання козаків Полтавського полку, кальниболотці взяли Гурка Наливайченка, переяславці Карпа Вишеньку, суддя Білий запросив до себе гетьманського осавула Черняченка-Чорного. Ратні люди, червонокаптанники, лишилися за січовим валом разом з послами — грецька хата на дві половини вміщала й більше гостей.
Підійшовши до січового майдану, Сірко зупинився біля ганебного стовпа.
— Сидиш? — спитав він, задерши голову.
На вершечку ганебного стовпа бузьки змостили гніздо, і там нищечком висиджувала яйця бузьчиха, поки її чоловік ловив жабенят на третьому болоті. Бузьчиха покосувала пасльоновим оком на Сірка, але не подала ні звуку. Які можуть бути балачки, коли висиджуєш пташенят?
— Ну, сиди, — сказав Сірко.
Він подивився на шибеницю. Ні, там бузьки не мостили гнізда ніколи. А як? Вилупляться пуцьвірінки, а козакам припече когось вішати. І діти виростуть переляканими. Недобре.
Сірко стояв тихо, злившись у сутінках зі стовпом, й оглядав Січ. Він любив отак постояти в присмерку, коли його ніхто не бачить, а йому видно усе: в якому віконечку світиться, що робиться в куренях, де і що кашовари дають на вечерю, хто до кого зайшов у гості, а хтось, може, загулявся десь далі від Коша. Таке часто буває, козакам не заказано поблудити понад Чортомликом чи Скарбною, он і зараз якийсь запізнілий козарлюга спотикається до свого куреня, намацуючи стежку паличкою, як сліпий. Мабуть, залив сліпи горілкою, бо ледве не вдарився лобом об ганебний стовп. Був би потривожив бузьчиху.
— Це ти, Лук’яне? — спитав Сірко, хоч його важко було впізнати.
На Лук’янові Андрійцю не було лиця. Обидва ока так запливли, що не зосталося й щілини, дивно, як Лук’ян міг іти без поводиря. Хоча і з паличкою.
— Я, батьку.
— А що це з тобою? На граблі наступив?
— Наступив, батьку, — потупився Андрієць.
— На ті самі?
— Гірше.
— Що може бути гіршого, ніж наступити на ті самі граблі?
— Що? Кінське копито, — сказав Лук’ян Андрієць.
І він розповів Сіркові — куди вже діватися! — як перевіз своїм «воликом» послів через Томаківку, потім вернувся й мусив висаджувати човна на коняку, а там же такий секрет, що ніхто його не розгадає. Тільки той секрет немилий коняці, тому, коли Лук’ян потяг її за хвоста, вона цього разу не втерпіла і влупила його поміж роги копитом.