— Он як! — сказав Сірко. — А ти хіба не знав, що коняку треба запрягати спереду, а вола ззаду?
— Знав. Але мені тра’ було не запрягати коняку, а висадити «вола» на неї. Ну, та сам винен. Що заробив, те й маю, — зітхнув Лук’ян Андрієць і наосліп поплентав далі, намацуючи паличкою стежку.
Сірко дивився йому вслід — чи втрапить неборака до себе? — та потім закмітив, що в Кальниболотському курені до віконця з того боку приплюснуло два носи, Іваника й Вовкотруба, і лишився спокійним за Лук’яна. Якщо заблудиться чи впаде, ті гайдамаки за ним припильнують, доведуть куди треба і спати вкладуть.
Сірко ще подихав березневим повітрям, потім, віддавши «добраніч» бузьчисі, пішов до свого куреня.
У сінях в кутку під драбиною важко заворушився півень Горлопан, який уже спав. Горлопан, або ще пан Горло, лягав спочивати раніше за сонце, щоб не проспати досвітню годину, коли треба будити Сірка. Усі півні, як і кури, сідають спати на сідало, а Сірків пан Горло лягав у кутку, як чоловік, підмостивши під голову крило або пазуристого грябця. Бо що то за сон сидячи?
Сірко зайшов до покою і, не запалюючи каганця, щоб ніхто не піддивився у вікно, роздягнувся до білої сорочки та білих споднів. Він часто, коли не було товариства, лягав спати без вечері. Потім сів на дерев’яне ліжко, вгрузле ніжками в долівку, й витяг із вуха сережку. Сірко не міг через неї спокійно і глибоко спати. Сережка давала йому дуже багато, бо таїла в собі чимало такого, про що іншим не треба знати. Кошовий заховав її в чобіт і вклався у ліжко.
Але заснути не міг. Сірко, який завжди спав міцніше, ніж дехто на тому світі, зараз не мав сну в жодному оці. Стільки всього діялося на світі, що було від чого не спати.
Він підвівся, натоптав люльку потерухою з маку-скакунцю та кримської сон-трави, від якої засинали навіть дикі березневі коти, нанюхавшись та нализавшись роси з лілового цвіту; додав у ту потеруху дрібку коріння з дерева життя, тоді одним помахом викресав вогню. Люлька зашкварчала, освітивши мідне лице з гордо вигнутим носом. Тверді бурштинові зіниці гостро відсвічували в темряві, поки Сірко неквапом пив гірко-терпкий димок із череп’яної чашечки.
У вікні тихо бренькнула шибка, наче нічний метелик буцнувся об неї лобом.
— Це ти, Кирику? — спитав Сірко. — Заходь.
Чадуєв і Щоголєв від самісінького ранку були на голках, все виглядали, коли кошовий покличе їх на розмову, наче Сіркові більше не було роботи, окрім як із ними балакати.
Отаман не мав коли глянути вгору. Вранці повернувся з морських розливів значний запорожець Улас із військовими товаришами, вони привезли шістьох полонених татарських гінців, котрих перехопили в дорозі, як ті поспішали з Криму в землю Волоську. У Волощині на той час товклася орда, з листів можна було довідатися, що татари міркують робити далі, тому Сірко відклав усі пильні справи й закликав товмача, щоб насамперед перечитати листи.
Тим часом курінні Добривечір та Хведько Срібний прийшли до грецької хати й сказали послам, що їх вислухають на козацькій раді, але ради сьогодні не буде, бо треба негайно перечитати татарські листи.
Чадуєв і Щоголєв відповіли, що вони приїхали з царською грамотою, яка в триста разів важливіша для запорожців, ніж якісь там татари, хай то буде кримська, ногайська чи буджацька орда. Е ні, — сказав їм на те курінний Добривечір, — може, в тих листах є писання про наміри турків і татар щодо Москви, тоді Сірко передасть листи через Чадуєва й Щоголєва цареві. Але такі питання теж вирішує козацька рада, то вже разом усе й розв’яжеться. Навіщо ж двічі робити одну й ту саму роботу?
Посли покрутили носами й пішли в грецьку хату.
Листи до хана Селіма Гірея справді були непрості — написані арабською в’яззю на вим’ятих у попелі й висушених на сонці волячих сечових міхурах, зверху обшиті дорогою тафтою й опечатані сургучевим півмісяцем.
Ці печатки-півмісяці зірвав з дорогої тафти січовий товмач, якого так і звали Товмач, бо й родом він був із Товмача, села, що ховалося в лісі за сімома ставами на межі Дикого поля. Батько його теж був товмачем, і дід, і прадід, і прапрадід, і так до сьомого коліна всі були товмачами, хоч мали прізвища хто Коваль, а хто Коваленко, але село їхнє звалося не Ковалеве й не Ковалі, а Товмач. Позаяк те село лежало під боком у Дикого поля, то його часто, незважаючи на ліс і сім ставків, спустошувала орда, захоплюючи Ковалів та Коваленків у ясир, і там, у неволі, вони бездоганно вивчали татарську мову. Якби тепер усі вони були живі — і батько, і дід, і прадід, і прапрадід, і далі до сьомого коліна, то можна було б на Січі мати цілий Товмацький курінь. Сірко давно переконався, що їхній Товмач балакає татарською краще за самих кримчаків, і не міг намилуватися, як той допитує бранців: вони йому слово — він їм п’ять, вони йому дві слові — він їм десять. До того ж Товмач завжди мав у руці замашного малахая, хоча вживав його рідко.