Тоді посли нахабно спитали в Сірка, чи він хоч бачив коли-небудь государя у вічі.
Кошовий відповів, що чого ж би він не бачив царя, якщо ось тільки-но позаторік білгородський воєвода боярин Григорій Ромодановський підступом та оманою запроторив його в Сибір, а торік цар помилував, заплативши за Сірка дві тисячі червінців тому-таки Ромодановському. Вони, посли, мусили б добре це знати. Чи вже забули?
Сірко заплющив очі. Це була його невигойна рана, ота московська неволя. Коли на лівому березі посипалися гетьмани, як гнилі груші з дерева, коли козаки у гніві розтерзали Брюховецького за те, що закликав в Україну московських воєвод правити містами й містечками, а після Брюховецького впав Демко Многогрішний, ось тоді заговорило честолюбство в Сіркові. Якщо такі вахлаї один за одним стають на гетьманство, то чому б йому самому не взяти булаву в свої руки? Його й козаки повсякчас підбивали до цього, дивуючись, чому Сірко досі не гетьман, якщо не знає ні ганьби, ні поразок у військових промислах. Та не встиг Сірко про це ще й подумати, як звістка про його наміри долетіла до Москви. Цар Олексій Михайлович та бояри страх як стривожилися, бо добре знали Сіркові чесноти та здібності, як і його потаємні умисли. Своє нутро він відкрив ще на Переяславській раді, коли відмовився присягнути на вірність московському цареві. То на що можна сподіватися від лукавця з гетьманською булавою в руках?
Якраз у квітні літа 1672-го Сірко був у славі. Розгромивши численну білгородську орду, він узяв у полон мурзу Тенмамбета й перейшов із ясиром на лівий берег до Нових Санжар. Тут Сірко написав воєводі Григорію Ромодановському щирого листа, що так і так, він не проти стати на гетьманство, якщо, звичайно, государ надасть йому таку милість. Ромодановський відписав, що цар вельми прихильний до Сірка за удатні походи на татар та османів, нехай приїжджає до Курська. Сірко вирушив до Ромодановського зі своїм зятем Іваном Сербином без охорони, прихопивши для боярина живий бакшиш — мурзу Тенмамбета. Та не так тії воріженьки, як добрії люди: полтавський полковник Федір Жученко, посіпака Самойловича, зі своїми реєстровцями зненацька перестрів Сірка на Сеймі, пов’язав, як лютого ворога, і відпровадив у Батурин. Тоді ж Іван Самойлович та генеральні старшини Домонтович і Забіла повідомили цареві, що Сірка довелося схопити через те, що він з’явився на лівому березі для розпалювання бунту проти москвинів. З ним, бач, приїхав мурза Тенмамбет, оскільки бунтар, якщо стане гетьманом, схильний піддатися на ласку турецького султана. Цар наказав Ромодановському негайно доправити Сірка до Москви, поки запорожці та невдоволена чернь не обрали його на гетьмана. Наказ було виконано — Сірка привезли в Москву, а звідти заслали аж у сибірський Тобольськ.
«Нічого, — сказав Сірко цареві, йдучи на Сибір. — Ще прилетить та зозуля, що мене не забула».
Зі своєю кебетою він міг би стонадцять разів утекти з Сибіру, але тоді був би змушений переховуватися на Січі чи в далеких чужих краях, а це не входило в подальші плани Сірка. Він знав, що прийде коза до воза. І вона прийшла. Торік навесні султан Магомет IV захопив Поділля, його 300-тисячне військо загрожувало Польщі й Московії. Спільна небезпека зблизила давніх ворогів, і переляканий польський король Михайло Вишневецький почав через послів умовляти не менш настрашеного московського царя Олексія Михайловича відпустити з Сибіру Івана Сірка. Бо немає більшого войовника супроти турка, ніж цей запорозький шайтан. І що тут було робити? Хоч круть, хоч верть, цар мусив дослухатися до польського короля, тому наказав привезти невільника в Москву. Привезли. Але ще довго не відпускали. Прямо в царських палатах від Сірка зажадали присягнути, що він вірно служитиме государеві Олексію Михайловичу й не піддаватиметься на інші зваби та намовляння. У присутності патріарха Питирима, священного собору, бояр та інших думних людей шайтан із бурштиновими очима сказав, що воно так і було, треба менше слухати пасквілянтів, од яких усі біди по царських дворах та гетьманських столицях.
Олексій Михайлович чи вловив, чи пропустив повз вуха насмішку, але також збрехав при всьому народі, що відпускає Сірка на волю завдяки заступництву і клопотанню гетьмана Івана Самойловича. Ще цар сказав, що обіцяв відпустити Сірка на прохання запорожців, тож і відпускає його на Січ, оскільки царське слово тверде й непохитне.