— Га-га-га! — моторошно засміявся здоровило.
Кирик подумки його похвалив: сміх — рідний брат сили.
Але самому йому було зовсім не смішно, і з розпачу він завив по-вовчому:
— У-у-у-у-у!..
Похитуючись, Кирик підвівся, дивуючи бусурмена, що досі живий, і поволі став задкувати в той бік, звідки прийшов.
— У-у-у-у-у! — знову подав він голос.
«Накликаєш вовків? — здогадався Асан. — Ти, шайтане, здохнеш разом із ними!»
«Небо розсудить, хто з нас помре», — сказав Кирик.
«Де дівчина?»
«Зараз покажу».
Він ледве не перечепився об камінь, біля якого лежав задушений ним чатовий. Щось таки скаламутило Кириків дух — все пішло не так весело, як хотілося. Щоб відволікти увагу драпіжника, він показав поза його спину:
«Он же вона!»
Здоровило озирнувся. І треба ж такому статися! Звідти, з-за верб, до них справді скрадалася Христуся. Почула крик і не всиділа на місці, як їй було велено. Кирик знов розгубився, бо це змінювало його намір. З досади він ухопив камінь і щосили підкинув його високо вгору.
Асан зрадів, що красуня знайшлася, відчув приплив сил і ще з більшим запалом кинувся на Кирика. Вони знову зчепилися голіруч, та цього разу ненадовго. Кирик підштовхнув бусурмена так, щоб його покарало небо. Камінь упав Асанові на голову, той, хитнувшись, закотив очі під бриласті надбрів’я, розм’як, і тієї миті Кирик випростаними пальцями завдав драпіжникові такого кинджального удару, що рука майже по лікоть увігналася в його груди. Жаский передсмертний крик покотився над Мокрим Омельником.
Кирик висмикнув руку, затиснувши в п’ятірні закривавлене серце, і пожбурив його далеко в кущі. Ні, йому не почулося: десь там, у шалині, клацнули зуби й зімкнулися вовчі щелепи.
Кирик озирнувся на Христусю. В очах йому розвиднився інший світ, наче він повернувся з якоїсь дикої далини на ясні зорі й тихі води.
— Ти зранений? — спитала Христуся.
— Ні, це чужа кров, — сказав Кирик. — Як ти?
— Тобі треба вмитися. Там за вербами річка.
Вода в Мокрому Омельнику була тепла, як парне молоко, і вони обоє купалися в ньому з несамовитою втіхою, мов дві голі рибини, що запливли в тепловоддя на нерест. Христуся не соромилася Кирика, дозволяла, як колись на лісовому озерці, розглядати її всю до грамини, тільки тоді в неї на грудях було два пуп’янки, а тепер вони розквітли тугими півоніями й пахли солодко-щемко, як ті півонії, і губи її налилися соковитою пругкістю — пий не нап’єшся, а найбільша таємниця ховалася під шовковою кіскою, схожою на кукурудзяне рильце; цього разу й Христуся, хай навіть сором’язливо, але торкалася Кирика, немов ненароком, і він не витримав, узяв її на руки, виніс на берег і злився з Христусею, як зливаються дві річки в одну.
На березі Мокрого Омельника під повним місяцем Кирик спізнав розкіш третього, досі не знаного ним світу і вперше побачив священну кров — своєю твердою плоттю він добув із Христусі непорочну калину.
— Ти відвезеш мене додому? — спитала вона.
— Ні.
— Відпустиш саму?
— Я на такого схожий?
— А як?
— Тобі не можна додому. А що, коли ці людолови мали спільників. Орда завжди розбігається малими загонами, а потім сходиться докупи. Якщо їх шукатимуть, то можуть знов наскочити на Гордашівку.
— Але ж мої там місця собі не знаходять!
— Через два дні вони знатимуть, що з тобою все добре. Я подбаю про це, повір.
— Куди ж ти мене подінеш? — спитала Христуся. — Мені ж не можна на Січ.
— Ні, звичайно.
— Може, перевдягнемо мене на козака? Я обстрижу волосся. Все одно дівочий віночок згубила. Оселедець у мене буде довший за твій.
— Ні, — сказав Кирик. — Таких вродливих козаків не буває. А в нас є запорожці, що бачать людину наскрізь.
— Це як?
— А так. Зодягни на дівчину троє шаровар, він все одно побачить, що там під ними, — Кирикові гострокрилі, як ластівка, вуса зламалися в усмішку.
— Ти теж такий? — спитала Христуся.